Сто років тому Шепетівський регіон остаточно розділили на українську радянську (УРСР) та польську (Друга Річ Посполита) частини. У такому «розполовиненому» статусі край перебуватиме до початку Другої світової війни. Попри ці реалії, на початку 20-х розвідники Української Народної Республіки, яку на той час зберегти не вдалося, продовжували інформувати закордонні дипмісії УНР про розгортання подій на українських теренах.
Практично у кожному своєму донесенні агенти Петлюри констатували засилля в нашій Південно-Східній Волині більшовицьких військ.
Так, на початку 1921-го в Шепетівці стояла більшовицька залізнична дивізія. Новоград-Волинщину й Полонщину «прикривали» від «сусідніх» польських військ Богунська та Таращанська бригади XLIV радянської стрілецької дивізії. А бійці XXV дивізії (2,5 тис. чол.) «патрулювали» довгу «лінію» на радянсько-польському кордоні – від залізниці Козятин–Шепетівка у Ізяславському та Старокостянтинівському повітах до Поділля.
Стан тодішніх червоноармійців був плачевний. «Босі, напіводягнені і від інтендантури нічого не одержують», – писав про них один із уенерівських агентів. Пайок червоноармійців був такий: 1 фунт хліба, 18 золотників м’яса або риби, 6 золотників цукру, 5 золотників солі, 2 золотники олії. Втім, м’ясо реально видавали у війську один раз на місяць. Хліб – із перервами. Фунт хліба на базарах коштував 5000 рублів, тоді як місячна платня червоноармійця – 1500.
Слабкі позиції тих, хто стояв «на сторожі» радянської влади, «доповнювала» загальна розруха. Більшовики масово вивозили цукор із Шепетівської цукроварні. З сусідніх сіл «вичищали» зерно, крупи, борошно, олію. Поїзди з Шепетівки до Києва ходили через день. Але щоб доїхати до кінцевого пункту, їм треба було від 3–4 днів до 2-х тижнів. Вокзал стояв порожнім. Дозволи на подорожі залізницею видавали у ЧК.
А ще в середині 1921 року Шепетівщину залюднили сотні голодних жителів Півдня Росії, району Дону, котрі їхали підводами до кордону з Польщею, щоб там «розжитися» хлібом. «Заохочувала» їх до прикордонної зони й відповідна більшовицька агітація. Так, у липні в районі Шепетівки зосередилося близько 2500 возів із біженцями, що ждали дозволу виїхати до Польщі. Оскільки польська сторона відповіла на пропозицію більшовицької місії прийняти всю цю «процесію» разом незгодою, будівничі Країни Рад закликали біженців «брати кордони» Польщі силою. А відтак, обоз із 2500 возів рушив у бік кордону. Польські прикордонники стали стріляти. Проте обоз завернув з дороги і манівцями таки переїхав кордон. Поляки затримали лише 200 возів.
За таких реалій були плачевними санітарно-епідеміологічні реалії. Волинь «качав» тиф. Щотижня реєстрували десятки випадків плямистого, «підшкірного», «поворотного» тифу, тифу легень. Для «тифозних» відкривали спеціальні шпиталі.
Тому й не дивно, що місцеві хлопці, попри оголошену більшовиками мобілізацію осіб віком від 20 до 25 років, їхні лави поповнювати не поспішали. Дехто з них аргументував це так: «Краще до Польщі, бо чули, що батько Петлюра формує там армію. Хочемо до неї вступити».
На Шепетівщині більшовиків 1921 року не підтримували відразу цілі верстви населення. Так, у березні 1921-го селяни нашого краю називали найбільшим своїм ворогом «комуністів», презирливо називаючи їх «кацапами». «Не відставали» від них і залізничники. Хоча в минулі роки польська влада звільнила їх у Шепетівці з усіх посад, влаштовуватися на службу до більшовиків вони не поспішали.
Саме селянська верства в нашому регіоні слугувала головним опертям отаманського руху, спрямованого проти утвердження більшовицької влади.
Проте, судячи із різних агентурних донесень для дипмісій УНР за кордоном більшовицька влада продовжувала восени 1921 року «затягувати» Волинь у «кільце» свого війська. На початку листопада «червоні» концентрувалися на обширних просторах від Шепетівки та Вінниці до Проскурова і Кам’янця-Подільського (XIII, IV, XXII, LIX, LXV, XXXIII стрілецькі дивізії, Татарська кавалерійська дивізія, VII «Дика» дивізія). Між Шепетівкою та Бердичевом зосереджувалося 2 тис. шабель Татарської дивізії. У районі Старокостянтинова «сусідила» ІІІ кавалерійська дивізія (3 тис. шабель). До того ж, кілька бригад XLIV стрілецької дивізії розташувалося в районі Старокостянтинів–Полонне–Янушпіль. А від Шепетівки до р. Дністер виструнчилося 9 тис. багнетів прикордонних військ.
Будь-які спроби українських отаманських груп звільнити те чи інше місто чи містечко ними придушувалися «у зародку».
Втім, оскільки в жовтні–листопаді 1921-го отаманський рух «пожвавішав» (наприклад, загін отамана Чорного навіть розбив «під Шепетівкою» радянську CХXX бригаду), більшовики оголосили на Волині, Поділлі, а також у Києві та Одесі воєнний стан. Зауважувалося, що слід у найкоротші терміни звільнити увесь «правий берег Дніпра від банд», посилити захист кордонів від них.
Осіб, запідозрених у «петлюрівщині» (хто це був – селяни чи інтелігенція – особливої ролі не грало), більшовицька влада починає активно вивозити на Донбас та до Сибіру.
А 30 листопада 1921 року Всеукраїнський виконавчий комітет робітничих і солдатських рад та делегатів від Червоної Армії (а після нього навесні 1922-го й ВЦВК у Харкові) пішов на єзуїтський «крок» – проголосив амністію усім без винятку особам, котрі, як солдати, брали участь в лавах ворожих щодо Радянської України військ (Скоропадського, Денікіна, Петлюри, Врангеля). При цьому ті мали покаятися. Водночас ватажків згаданих формувань оголосили «поза законом». На таке «купилося» чимало колишніх білогвардійців, цивільних емігрантів.
Таким чином, з донесень агентів УНР із прикордонної українсько-польської зони очевидно: попри складнощі й відсутність соціального опертя, більшовики, здолавши осінній «спалах» опору українських отаманів на Волині та Поділлі, наприкінці 1921 – на початку 1922 років стали домінантною військово-політичною силою регіону. Завдяки активній мілітаризації ними Шепетівського краю він надовго перетвориться на своєрідний військовий «форпост» у прикордонній зоні між УСРР та Польщею.
Володимир КОВАЛЬЧУК.