7 листопада 1943 року, за повідомленням газети німецько-нацистських окупантів «Нова Шепетівщина», місцеве цивільне населення (як-от інваліди, евакуйовані) мало право на самовільну заготівлю дров на зиму в довколишніх лісах. Щоправда, йшлося лише про окремий сорт деревини – «дрова-гілляки другого гатунку».
А ще перед цим треба було завітати до так званого Шепетівського товариства взаємодопомоги (його «офіс» працював за адресою: вулиця Головна, будинок гебітскомісаріату, третій поверх, кімната № 98) й «виписати» там «наряд на самозаготівлю». Скільки коштувала ця послуга в окупаційних карбованцях, часопис «Нова Шепетівщина» не повідомляв.
6 листопада 1901 року київська газета «Кіевлянинъ» вражалася «нечистоплотністю» призовників, яких набирали до війська Російської імперії у Старокостянтинівському повіті Волинської губернії й довкола нього (включно із Шепетівщиною). Із ста 20-річних юнаків, котрі проходили медкомісію, у середньому 85 розповідали, що протягом свого життя жодного разу не побували у лазні, не скупалися у річці й навіть шию не мили.
«Шкіра таких молодиків, вкрита товстим шаром затверділого й змішаного із потом блискучого бруду, нестерпно смердить. На ногах нижче колін більшість має своєрідну «луску» темно-бронзового кольору. Практично у кожного – короста, екзема чи якесь інше захворювання шкіри, нехай і легкої форми», – не шкодував «барв» у кореспонденції автор допису.
2 листопада 1902 року згадане видання інформувало про непересічну ситуацію, в яку потрапили жителі села Любомирки Новоград-Волинського повіту (нині – населений пункт у Полонській територіальній громаді Шепетівського району). Ще десять років тому річка Случ, яка протікала біля села, раптом почала змінювати русло.
Місцеві жителі, зауваживши майже одразу, що водою підтопило їхні городи на 70 метрів, просто «відсунули» їх трохи далі. Так само продовжували робити й у наступні роки. І лише восени 1902-го, коли річка уже «знесла половину села, підмила пагорб, на якому воно розміщувалося», любомирівчани взялися за пошук інженера, щоб урятувати хати та городи від «розгулу» водного плеса.
13 листопада 1925 року харківське видання «Вісти ВУЦВК» висвітлило, як у Шепетівці побороли «злочинне збочення у торговельній практиці». Тутешня філія Державного політичного управління (тодішня державна спецслужба) затримала одного підприємливого товариша, котрий хотів, як радянський кооператор, на пільгових умовах закуповувати дефіцитні товари у Москві та інших великих містах Країни Рад, а потім їх перепродувати шепетівчанам уже «від свого імені», тобто як приватник.
«Поруч із кооперативними організаціями, що безпосередньо постачають приватному ринкові, виступають зручні спекулянти, що ховаються за кооперативними вивісками і розкладають ринок», – підсумував у цій публікації Всеволод Балицький, народний комісар внутрішніх справ УСРР. До речі, уже незабаром, у першій половині 1930-х, Всеволод Аполлонович стане одним із творців Голодомору в Україні.
13 листопада 1955 року в «Шляху Жовтня» розкритикували двох працівників 19-ї дистанції колії Шепетівського залізничного вузла. Їм «дісталося на горіхи» за прояв формалізму в роботі. Щоб доставити із станції Шепетівка-І до місця своєї праці деталь шпалорізу, яка важила лише два з половиною кілограми, чоловіки цілий місяць вимагали, щоб їм надали підводу і двох коней. Зрештою транспорт їм «видали» і деталь вони таки довезли. Втім, як наголошувала газета, державі виділення транспорту на такі дріб’язкові цілі «коштувало» аж 50 карбованців.
1 листопада 1960 року працівник тодішньої Шепетівської електростанції М.Приймак на шпальті нашої газети порушив потребу благоустрою сусіднього ставу, адже щоліта сотні містян там купалися, «приймали сонячні ванни» й відпочивали.
«Вже тепер можна підготувати ямки, щоб посадити на березі ставу декоративні дерева, чагарники. Треба вже зараз подбати про необхідні матеріали, щоб навесні побудувати столики і грибки, встановити лавки, де б можна було почитати газету, журнал, пограти у шахи або шашки. Необхідно також благоустроїти дорогу до ставу, яка вся у великих вибоїнах, засипати ями і підрівняти стежки», – розмірковував дописувач.
15 листопада 1985 року шепетівська міськрайонка присвятила статтю новітньому, як на той час, методу діагностики легеневих захворювань – флюорографії. Там конкретизувалося: «Суть його полягає у фотографуванні рентгенівського зображення з флюоросцируючого екрана. Можливість лише одного флюорографа – 50 тисяч знімків на рік. Флюорографи можуть бути встановлені не лише у великих лікувальних установах, але й на промислових підприємствах, у школах. Проходить флюорографування оперативно, якісно. Підозрілі на захворювання туберкульозом негайно виявляються».
Цікаво, що на ті часи у Шепетівці метод флюорографічного обстеження, як вельми новий і передовий, застосовували лише у поліклінічному відділенні вузлової лікарні. Адже цей заклад мав репутацію одного з найкращих у сфері медицини Хмельницької області.
10 листопада 2009 року «Шепетівський вісник» писав про заходи у райцентрі, спрямовані на запобігання поширенню грипу типу А/Н1/N1/Каліфорнія та гострим респіраторним захворюванням. Зокрема, місто отримало від мобілізаційного резерву більше семи з половиною кілометрів марлі для виготовлення масок. Значну її частину на той час уже роздали для дошкільних навчальних закладів, шкіл, установ культури, підприємств та різних інших організацій.
Також у Шепетівці взялися шити маски, щоб потім соціальні працівники змогли їх роздати вразливим категоріям населення. Водіїв маршруток зобов’язали зранку та увечері дезінфікувати салони транспортних засобів.
Підготував Володимир КОВАЛЬЧУК.