Двадцять восьмого липня подружжя Юрчуків — Володимир Юхимович та Людмила Федорівна — приїхали до Шепетівки з окупованого села Піщанівки Олешківського району Херсонської області. Там вони мешкали з 1992 року, хоча самі з Хмельниччини.
Після приїзду, насамперед, «провідали» сина Олександра Юрчука — нашого загиблого Героя, який покоїться на міському цвинтарі. Його ховали родичі 4 січня 2023 року. Батьки, на жаль, не змогли виїхати з окупованого села.
Стільки сліз розпачу і горя випало на їхню долю… Як каже Людмила Федорівна, материнського горя не буває багато. Тепер приходять на могилу до сина і на Алею Героїв, що у центрі міста, аби доторкнутися до свого Сашка, поклонитися, поговорити…
Володимир Юхимович родом із Старокостянтинівщини, села Волиці, а дружина Людмила Федорівна — з м. Шепетівки. Життя прожили нелегке. За освітою обоє культпрацівники. Навчалися у Кам’янець-Подільському культурно-освітньому училищі. Згодом Володимир Юхимович закінчив ще й Рівненський інститут культури. Познайомився з майбутньою дружиною у Шепетівці, де проходив військову службу. А у далекому 1969 році молодята побралися.
Оселилися у Дунаївцях, працювали у культурній сфері. У них народилися старший синок Віталій та донечка Олена. Жили, як мовиться, від зарплати до зарплати. Бо ж яка ж вона у кульпрацівників…
Допомоги не було звідки очікувати — обоє з багатодітних родин. Володимир у десять років осиротів — померли мама і тато. Його віддали до дитячого сиротинця. А у Людмили, крім неї, було ще три сестри.
Отож і вирішили, що треба підзаробити грошей, аби дітей поставили на ноги. А тоді була одна дорога — на Північ союзу. І поїхали у тюменську область. Це був 1977 рік. Поволі звикали до суворого клімату, лютих морозів.
Як згадує Володимир Юхимович, там мешкало багато українців. Вони були працьовитими, а от росіяни — навпаки. Їм би випити, погуляти.
На все життя мій співрозмовник запам’ятав перший день свого перебування у далекому краї.
— Гуртожиток, вечір. У кімнаті мешкають кілька чоловіків, сидять за столом, чаркують. У бутлі — сиза рідина. І тут же, у кутку, працює пральна машинка. Але у ній не білизну перуть, а крутять… закваску для самогонки. Але її ніхто не жене, п’ють брагу щодня. У нас, в Україні, такого ніколи не бачив, — розповідає Володимир Юхимович.
Загалом на Півночі мешкали п’ятнадцять років. Там у 1986 році народився найменший синок — Сашко. Після проголошення незалежності України вирішили повертатися додому. Але після виснажливих холодів і лютих 40-градусних морозів хотілося тепла. Тому і вирішили поїхати на Херсонщину. Там проживали їхні знайомі.
Купили двоповерховий цегляний будинок у селі Піщанівці, неподалік Олешок. Стали обживатися, обзавилися господарством, побудували теплиці, займалися городництвом. Старші діти уже вивчилися, одружилися.
А Саша після школи закінчив Цюрупинське училище, а потім відслужив у війську. Знайшов свою долю — красуню Олену. Народився у них синочок Володя. Вони жили у другій половині сімейного обійстя. Разом займалися вирощуванням городини.
— Віталій також звів гарний будинок у нашому селі, — продовжує розповідь Володимир Юхимович. — Кошти заробляв за кордоном, працював далекобійником. Донька Олена мешкає в Одесі.
І ось удосвіта 24 лютого 2022 року ми прокинулися від вибухів канонади — почалася війна. Рашисти відразу захопили Антонівський міст, а надвечір окупували Олешки. Усі ми на перших порах були, як кажуть, у шоковому стані.
У цей час Віталій був за кордоном, тому відразу повернувся в Україну і вступив до лав ЗСУ.
Через кілька днів і у нашому селі з’явилися орки. Спочатку поводилися лояльно, бо серед місцевих виявилося чимало прихильників «руського міра». Ми повсякчас чули від них оте слово: «наканєцто».
Сашко з сім’єю і дружиною Віталія Наталією на початку травня виїхали до м. Кропивницького. Там мешкав його побратим Антон, з яким служив у ЗСУ. Син пішов до військкомату. Сказав, що до війни служив розвідником, має досвід і хоче воювати проти рашистів. Але йому відмовили.
Тоді усі поїхали до м. Хмельницького. Там Віталій допоміг Сашкові вступити до війська і знову стати розвідником. Він спочатку воював під Миколаєвом, а потім їх «кинули» під Бахмут. Побратими казали, що на нього можна завжди покластися — ніколи не підводив, був відповідальним і сміливим.
Якось їхня група виконувала бойове завдання. Коли поверталися на позицію, попали під мінометний обстріл. Одного бійця, Андрія з Одеси, поранило. Саша повернувся йому допомогти, закрив собою, і тут — знову удар…
Смертельно пораненого Олександра Юрчука не вдалося врятувати. Сталося це 29 грудня минулого року. Батькам зателефонував його командир Віктор, родом з Вінниччини. Від хвилювання він не міг говорити. Потім повідомив, що син загинув смертю Героя, врятувавши свого побратима. Важко словами передати отой біль від непоправної втрати.
— Нам довелося вирішувати, де поховати Сашка. На окупованій Херсонщині навіть не могло бути й мови. Вирішили, що поховають його у Шепетівці. Там мешкають родичі, рідна сестра Людмили — Ольга Федорівна, — продовжує Володимир Юхимович. — Попрощалися із сином 4 січня. Нам передали відео з траурного мітингу, час від часу переглядали його, плакали і молилися за рідну кровинку. А виїхати тоді практично не було можливості, бо рашисти лютували.
Особливо озвіріли після проведення так званого референдуму про приєднання Херсонської області до росії. Виборчих дільниць не було, ходили по вулицях і агітували голосувати, тобто підписуватися. Охочі таки були. Іншим, не згодним, погрожували депортацією, шантажували, що відберують житло.
Сельчанка Валентина Морева ходила і агітували усіх. Казала, що нарешті ми заживемо, як росіяни. Ми відмовилися. Говорили, що ми — українці й не хочемо змінювати громадянство, отримувати російський паспорт.
Але багато сельчан, як тільки рашисти окупували село, брали від них «гуманітарку», десять тисяч рублів щомісячної допомоги для пенсіонерів, а ще одноразову у розмірі 100 тисяч рублів. Ми від цього відмовлялися, бо уже бачили, хто є хто у селі.
Після референдуму окупанти почали заманювати сельчан житловими сертифікатами на придбання житла у росії. Один такий знайомий із сусіднього села Пойми поїхав у челябінськ шукати дармового щастя, нібито купив там однокімнатну квартиру, йому перерахували пенсію — отримав 12 тисяч рублів.
На початку був задоволений, але через місяць, коли надіслали платіжку на 8 тисяч рублів за комунальні послуги, захотів повернутися в Україну. Але зась — його квартира виявилося відомчою, тому її не можна було продати. А з паспортом ХНР не можна виїздити з території росії. Отож і вийшло, як у тій приказці: безплатний сир буває лише у мишоловці.
Після звільнення Херсона українськими військами у селі почалися погроми, загарбники вивозили з будинків майно українців, конфісковували автомобілі, човни.
Після смерті Сашка «взяли під контроль» і Володимира Юхимовича. Тричі приходили вночі з обшуками. Хтось їх поінформував, що у ЗСУ служить його старший син Віталій. У чоловіка відібрали телефон, переглядали відео, фотографії.
А на сороковий день від загибелі Саші вночі у балаклавах навідалися до помешкання, вибили двері, кинули на підлогу господаря і почали допитувати, чи спілкується з рідними, чи знає, де партизани. Обчистили гараж — забрали генератор, техніку, автомобіль «Нива».
Ще гірше стало після виходу у квітні указу путіна, щоб усі визначилися з громадянством і отримували російський паспорт. До речі, з відбитком пальців.
А шостого червня пролунав потужний вибух на Каховській ГЕС. Стрімко піднімалася вода, затопила будинки на узбережжі. За словами Володимира Юхимовича, в Олешках загинуло багато людей. І не тільки українців, а й рашистів.
Якось Володимирр Юхимович, який практично знав усіх людей у селі, бо працював у сільраді, деякий час виконував обов’язки голови ради, зустрів сільського адміністратора — чеченця Ахмета. Запитав його, чому він воює на боці російських окупантів. Адже і його чеченська республіка двічі потерпала від російської імперії.
Він йому відповів, що за службу йому платять гроші, а тут, у їхньому селі, мешкає зрадник на зрадникові. І нічого йому дорікати. Ось така була розмова.
У той час з будинку Віталія рашисти вивезли все добро. А Володимир Юхимович з Людмилою Федорівною перебралися жити у підвал, там було безпечніше. З ними поселилася ще й сусідка. Росіяни замінували все село, почали обстрілювати будинки.
Згодом ракета прилетіла у будинок Віталія і зрівняла його з землею. Подружжя вирішило, що потрібно шукати будь-які шляхи, аби виїхати з окупації. Охочих з ними назбиралося 12 осіб. Діти «підключили» знайомих волонтерів, аби вони допомогли виїхати до росії, а потім — до білорусі й вирватися з пекла. Незабаром таки вдалося знайти перевізника і всі вирушили у дорогу.
З Піщанівки попрямували на Мелітополь, далі — на Маріуполь, Новоазовськ. Потім їхали через ростовську та воронезьку області. Нарешті добралися до бєлгорода. Там їх зустрів знайомий сина Віталія — Олександр, який працював з ним за кордоном, займалися перевезеннями. Він проти війни, за вільну Україну.
Ночували у нього. Він розповів, як треба їм поводитися на кордоні, що казати російським прикордонникам. Попередив про підступність з боку рашистів.
— У нас була своя «легенда», — говорить Володимир Юхимович. — Їдемо робити операцію на очах Людмили Федорівни. Адже після смерті Сашка вона практично втратила зір.
І ось нас довезли до кордону. Росіяни понад 12 годин тримали нас і доскіпливо перевіряли. Нам заздалегідь дали телефони білоруських друзів, які, мовляв, домовилися про операцію дружині. Прикордонники зателефонували їм, перепитали, чи ми говоримо правду. Зрештою таки відпустили.
Білоруські прикордонники нас швидко пропустили. Далі півтора кілометра нам довелося йти пішки по нейтральній території. Серед нас були інваліди, кожен мав важкі валізи, але усі стійко трималися і нарешті побачили українських військових. Жінки почали плакати, усі обіймалися, дякували хлопцям.
Далі потягом добралися до Шепетівки. Тепер ми поряд з нашим Сашком. Ходимо на цвинтар, до Алеї Героїв. Дружині уже зробили операцію на очах у м. Хмельницькому. Я лікуюся у нашій багатопрофіільній лікарні.
Чекаємо звісток від Віталія і онука Дмитра, які воюють на Сході, борються за нашу незалежну Україну.
Ми віримо у ЗСУ. Все буде Україна!
Світлана МОРОЗ.
На знімках: Герой Олександр ЮРЧУК та його батько Володимир Юхимович ЮРЧУК.