85-річний шепетівчанин: “Ніколи не думав, що у моєму житті буде ще одна війна”

“Уже третій рік триває повномасштабне вторг­нення росіян на нашу землю. На календарі — травень, час, коли відзначаємо День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Але ті події 80-річної давнини ніби відступили і на передньому плані нинішня кровопролитна війна із сучасними, жорстокими нацистами — рашистами, які знищують міста і села, вбивають українців.

Але мене не дивує їхня підла сутність. Адже росіяни споконвіку були людиноненависними, вважали українців людьми, як кажуть, «нижчого» сорту. І моя родина ще із 30-х років минулого століття зазнала поневірянь через росіян, через їхню політику.

Мої батьки, мама — Ганна Василівна Будерацька і тато — Йосип Гнатович Скорубський, одружилися у далекому 1930 році. Мешкали у селі Липівка колишнього Сатанівського району тодішньої Кам’янець-Подільської області, за 10 кілометрів від Сатанова.

Батько був досить заможним, мав 83 сотки землі, кузню, у якій виготовляв для сельчан різний, необхідний у побуті, реманент: сапки, граблі, лопати, сокири тощо.

У 1931 році народилася моя старша сестра. Коли їй було три місяці, тата, як «ворога народу», душогуби єжова вночі забрали, засудили і вислали на п’ять років до Архангельська за завчасно сфабрикованим сценарієм. Ніби сусід доніс, що він займається шпигунською підривною діяльністю проти «країни рад». Мама із маленькою дитиною на руках залишилася сама.

Батько в Архангельську працював у майстерні, ремонтував, брався за будь-яку роботу. У 1936 році, відбувши заслання, він хотів повернутися до рідного села, але знаючі люди порадили не їхати. Бо знали, що його могли знову заарештувати. У таборі у батька був товариш з м.Синельникового Дніпропетровської області, який допоміг йому поїхати туди, як кажуть, замовив за нього добре слово.

Там тато влаштувався на роботу у МТС. Звідти написав листа дружині у с. Липівку. Запропонував їй приїхати з донькою до нього. Ганна, хоча й була не дуже грамотною, але усе своє господарство і хату передала до місцевого колгоспу за актом прийому-передачі, який завірила у сільській раді. Ніби знала, що треба буде повертатися.

На початку зими 1936 року Ганна приїхала до Йосипа у м. Синельникове. Керівництво МТС їм допомогло із житлом. Оцінивши вміння Йосипа Скорубського, за ним закріпили автомобіль-«літучку» — своєрідну майстерню на колесах. Від добре розбирався у тодішній сільськогосподарській техніці, ремонтував її швидко і якісно. Його за це шанували на роботі.

У жовтні 1937 року народився я, назвали мене Станіславом. Як розповідала мама, батько дуже радів, що у нього підростає син, продовження його роду.

Але не знав, що його сімейне щастя буде недовгим. І тут хтось доніс на тата, коли мені було 9 місяців. Знову під покровом ночі єжовські душогуби забрали його і згодом відправили у табір, тепер уже до Сибіру.

Жодної звістки про нього дружина Ганна так і не отримала. Десь згинув у вічній мерзлоті. Лише у січні 1960 року їй видали довідку № 1718, де вказали, що батька, Йосипа Скорубського, реабілітували. А згідно із свідоцт­вом про смерть, він помер 20 жовтня 1944 року.

…Після того, як Йосипа вдруге відправили у сталінські табори, Ганна, аби утримувати дітей, влаштувалася на роботу на залізницю — обхідником колії. У Синельниковому сім’ю застала німецька окупація. Всюди порядкували фашисти, і на залізничній станції також. Ганна продовжувала працювати. Але думка повернутися у свою Липівку, де мешкала з Йосипом, не полишала її.

Одного разу отримала листа від батька, який жив у цьому ж районі, у селі Немиринцях. Він написав, що тяжко хворіє і просив доньку із внуками провідати його. Це було взимку 1943 року. Ганна з цим листом зайшла до начальника-німця, розповіла йому, що тато дуже хворий. Вона уже трохи знала німецьку мову.

Той її відпустив, та ще й видав перепустку про те, що вона — працівниця німецької фірми. Для того, щоб у дорозі ніхто до жінки з дітьми не мав діла.

Тоді пасажирські потяги не курсували, тому Ганна добиралася у тамбурах «товарняків». Як розповідала, довелося зробити більше десятка пересадок і, зрештою, добратися до кінцевої станції Війтівці, де її згодом заб­рав батько, який приїхав на возі (мав у своєму обійсті коня). По бездоріжжю таки добралися до отчого дому в Немиринцях, а потім поїхали у Липівку.

У хаті Йосипа жили люди, які відразу звільнили її. Односельці, дізнавшись про повернення Ганни з дітьми, повернули «нехитре» майно: дерев’яне ліжко, стіл, посуд, відра (до речі, те, що було зазначено у акті прийому-передачі, складеному тоді, коли жінка виїжджала із села до чоловіка).

Через тиждень батько Ганни — Василь Будерацький — привів для них корову, аби діти мали що їсти.

Змалку допомагав мамі по господарству. Сестра пасла корову, а я — гуси. Гуртом садили картоплю. Майже кожного року на присадибній ділянці мама сіяла жито, просо, коноплі, а також насіння соняшника. Висівала його по обидва боки стежки, яка тягнулася посеред городу — від хати до річки — і по краях ділянки. Насіння соняшника збирали восени.

Пригадую, як навесні, перед Великоднем, мама брала у мішок насіння соняшника і конопель, несла у сусіднє село до чоловіка, який мав свою маслобойню. Він з того збіжжя збивав олію. Додому мама приносила її ціле відро. Олії вистачало на цілий рік. Мама дуже заощаджувала її. Хіба що на Великодні свята не економила, саме тоді готувала нам смачнющі пончики. До речі, один раз на рік куштували цю смакоту. А ще готувала голубці з гречаних круп, фарбувала крашанки і пекла у печі духмяні пасочки.

Цього свята по-справжньому чекали з нетерпінням. А святкування розпочиналося з маминої молитви, подяки Господу за життя, особливо у тяжкі воєнні роки.

Хоча я ще був малим, але добре пам’ятаю, як одного разу до нас у двір навідалися гітлерівці, близько 15 вояків. Поскидали наплічники, зброю. Троє зайшли до хати, позаглядали по закутках, запитали маму, чи є у селі партизани і чи її чоловік воює у червоній армії. Відповіла, що партизанів не бачила, а її чоловіка репресували до Сибіру. Один із них сказав, що Сталін — фашист, вбивця.

Маму більше ні про що не розпитували. Німці пішли проводити тренування на нашому засніженому городі. Нічого з обійстя не забрали.

Дивлячись, як нині сучасні рашисти поводять себе на окупованих територіях — вбивають, гвалтують, крадуть, то часом спадає на думку, що вони ще більш людиноненависні, ніж були фашисти. Скільки сьогодні непоправних втрат серед наших оборонців, цивільного населення, дітей… Майже щодня і у нас лунають тривоги, бувають прильоти, руйнуються об’єкти критичної та соціальної інфраструктури.

Путін та його прибічники хочуть, щоб України і українців не стало, щоб лише росіяни панували. Але і гітлер так мріяв. Та я переконаний, що варварів 21 століття очікує крах і справедливе покарання. Вони мають відповісти до сльози і горе матерів, дітей, які втрачають на війні найдорожчих людей, яким ми сьогодні завдячуємо відносним спокоєм і життям.

З читачами газети поділився спогадами, які записав із розповідей мами, бабусі й дідуся. А допомагав мені онук Дмитро. Були ще нелегкими роки життя українців і після перемоги над нацизмом, але це тема іншої розмови”.