ГОЛОВНА СТОРІНКА СуспільствоОсобистості А у щастя — колір веселки

А у щастя — колір веселки

30 переглядів

Подружжя Сахненків стало батьками для трьох дітей, позбавлених батьківського піклування

Беззаперечною є істина, що щасливою дитина може бути лише у родині. Але життя іноді жорстоке і чимало дітей позбавлені такої привілеї — мати батьків, родинний затишок, розуміння і підтримку. Ними опікуються інтернати, у кращому випадку — хтось із родичів.
Але кожна дитина мріє обіймати маму чи тата, притулитися до неньки щокою і прошепотіти на вушко щось сокровенне. Дійсно, мамині обійми і поцілунок — це радість для кожної дитини, і не важливо, чи тобі 5 років, чи 20…
Саме тому з 2006 року в Україні активно пропагується програма створення прийомних сімей, а головне — їхня фінансова підтримка з боку держави. Не виняток у цьому напрямку і Шепетівка.
За сприяння служби у справах дітей, Центру соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді Шепетівської міської ради за цей період у місті створено 6 прийомних сімей, де діти-сироти та діти, позбавленні батьківського піклування, пізнають, що таке любов, ласка і турбота. Саме про таку родину наша сьогоднішня розповідь.

Подружжя Олени Михайлівни та Сергія Вікторовича Сахненків до створення прийомної сім’ї уже мало трьох власних діток — Андрія, Олексія і маленьку Дар’ю. Донечці тільки-но виповнився рік, мама перебувала у декретній відпустці, а забезпечував родину тато, який має фах каменеобробника.
Олена Михайлівна — надзвичайно цілеспрямована жінка, вона наполеглива у досягненні будь-якої мети. Думка взяти у родину дитину з інтернату виникла у неї не просто так. Ще будучи школяркою, Олена часто відвідувала школу-інтернат, де разом із однокласниками дружили з інтернатівськими дітками.
А привела до них свій клас і навчила допомагати таким діткам класний керівник школи № 7 Людмила Іванівна Чех — педагог з великим досвідом і чуйним серцем. Саме вона допомогла, як мовиться, своїм учням подолати невидимий бар’єр боязні щодо вихованців інтернату.
Діти здружилися, завжди з нетерпінням чекали приходу школярів, які гралися з ними, розповідали цікавинки, разом готували уроки. Головним меседжем цих зустрічей став вислів: «Ми всі — однакові, різниці між нами немає».
І ось, ставши мамою трьох діток, побудувавши з чоловіком будинок, маючи сформовану власну сім’ю, Олена Михайлівна наважується поговорити відверто з Сергієм Володимировичем щодо створення прийомної сім’ї. І чоловік її підтримав.
Звернулися до начальника служби у справах дітей К.В.Купрацевич. Спеціалісти служби провели чимало зустрічей з потенційними батьками, а фахівці ЦСССДМ направили Сахненків на місячні курси до м. Хмельницького.
Згодом вони познайомилися з братиком і сест­ричкою — восьмирічною Оксанкою і дванадцятирічним Вітею. Це знайомство відбулося навесні 2012 року, перед Великоднем.
Потенційні батьки кілька разів відвідували інтернат, брали дітей на вихідні. Діти постійно запитували: «Невже ми будемо домашніми?».
Документи зібрали досить швидко і незабаром прийомні батьки забрали Оксану і Вітю до себе. Хоча в інтернаті дітьми опікуються досвідчені педагоги, вихователі, проте багатьом речам їх довелося вчити, як мовиться, з нуля.
Але Оксана і Вітя так швидко всьому вчилися, що невдовзі стали своїми у сім’ї, здружилися зі своїми братиками і сестричкою, навчилися розпоряжатися кишеньковими грошима. Олена Михайлівна і Сергій Вікторович стали не просто хорошими батьками, а й мудрими вчителями, наставниками, добрими порадниками, надійними захисниками для усіх своїх діток.
Адаптація і соціалізація дітей у сім’ї минула майже безболісно завдяки спільним зусиллям. Просто, коли чогось дуже прагнеш, наполегливо чогось хочеш і докладаєш зусиль — результат буде досить хороший.
Мама зуміла розгледіти у дітках схильність до малювання, музики. Вітя навчався і закінчив художню школу, Оксана нині — випускниця класу бандури дитячої музичної школи, переможниця і дипломант всеукраїнських і міжнародних різножанрових конкурсів. Крім того, дівчинка — випускниця школи-гімназії, нині готується до ЗНО. А Віктор — другокурсник Хмельницького національного університету. Хлопчина прагне отримати вищу освіту, наполегливо штудіює науку, має певні успіхи і отримує стипендію за свої старання.
Але не тільки радощі супроводжують прийомних маму і тата — вистачає і проблем. Через рік після створення прийомної сім’ї родина Сахненків взяла до себе ще й маленького Сергійка, якому на той час не виповнилося й п’яти років. Він важив усього 11 кілограмів, не розмовляв, відставав у розвитку.
Але Олену Михайлівну не злякали ці труднощі. Вчила із Сергійком літери, записала синочка до логопеда, якого він відвідував майже 4 роки. Особливу увагу батьки звернули на здоров’я хлопчика.
Нині Сергійкові 12 років, він учень 4 класу школи № 3. Хлопчик під особливою увагою і педагогів, і батьків. До школи його супровод­жує мама, у санаторій він їздить разом із татом. Іноді Сергій своєю поведінкою викликає нарікання з боку вчителів. З ним працюють соціальний педагог і психолог.
Але головним психологом у родині є все-таки мама. Її робота, як нині модно говорити, триває «24/7». Вона вчить дітей і вчиться у них сама. Олена Михайлівна усю свою енергію спрямовує на те, щоб усі її діти були здоровими, щасливими, дружніми, упевненими в собі, цілеспрямованими та успішними у житті.
Старший син Андрій після закінчення Славутського професійного ліцею уже працює, Олексій і Дар’я — навчаються у ЗОШ № 1, мають високі досягнення. Крім того, відвідують музичну школу: Дар’я — по класу фортепіано, а Олексій вміє грати на ксилофоні, тромбоні та ударних інструментах. Прийомні діти неодноразово їздили відпочивати в оздоровчі табори за направленнями управління у справах дітей, молоді і спорту.
Нині у родині четверо школярів та один студент. Тож клопотів не поменшало. Особливо нині, у період карантину, коли уроки проводяться через Інтернет. Крім того, треба ще й, щонайменше тричі на день, нагодувати велику родину.
Загалом щодня сім’я Сахненків збирається за великим столом. Збираються разом на свята, у дні народження. Разом готують, разом прибирають. Упевнено будують плани.
Діти тут є основним пріоритетом, бо у цьому домі живе щастя, яке має кольори веселки. Щастя, яке світиться добром, милосердям, людяністю, повагою, турботою і великою любов’ю.
Раїса ЖИТИНСЬКА.
На знімку: родина Сахненків – тато, мама, діти Віктор, Оксана, Олексій, Сергій і Дар’я
(на жаль на знімку немає
старшого сина — Андрія).

Залиште Ваш коментар
Перевести