До редакції зайшла шепетівчанка, пані Тамара, аби передплатити для мами газету на наступний рік. Вона неодноразово бувала у нас. Уже й пізнаємо її. Розговорилися. Слово за словом — і жінка розповіла про переселенку, а вірніше — двоюрідну сестру Олю, яка мешкала у неї кілька тижнів, а тепер поїхала далі шукати спокійнішого життя. Ось яку історію повідала відвідувачка.
— Наші родичі по маминій лінії до пов-
номасштабної війни проживали у Куп’ян-
ському районі Харківської області, непо-
далік кордону з росією. Це мамина рідна
сестра, яка вийшла заміж за хлопця з
тих місць. Він служив у Шепетівці ще на-
прикінці 1970-х років. Там побудувалися,
тримали господарство, виростили дітей.
Добре і заможно жили до 24 лютого
2022 року. Їхнє село окупували через
кілька днів після віроломного нападу
орків. Тітка Галя ніяк не хотіла залишати
рідну хату, бо тримала курей, собаку, об-
робляла город. Як же їх залишити?
Вона жила сама, бо чоловік помер за
рік до війни. Її син Олексій у перші дні
кремлівської навали пішов до війська, а
його дружина з трьома дітьми виїхала на
Захід, на Івано-Франківщину.
А сестра Оля жила у Куп’янську. Сама
виховувала двох дітей-школярів. Їй в
усьому допомагали батьки.
Отож тітка Галя залишилася в окупа-
ції. Майже пів року у селі порядкували
окупанти. Натерпілася, надивилася на
звірства і беззаконня непроханих мос-
ковських «освободітєлєй».
Олі після ракетного прильоту, коли
майже зруйнували її будинок, вдалося
виїхати до Харкова. Але і там восени
вони потрапили під обстріл. Тому сестра
зважилася приїхати до нас. Думала, що
поживе тут, на Шепетівщині, але після
постійних тривог і атак дронів не змог-
ла. Діти Олі постійно лякалися, не спали.
Тому сестра вирішила поїхати за кордон.
Її кума живе у Чехії, тож покликала Олю
до себе. Вона зважила усе і поїхала.
А тітка Галя постійно сиділа у погребі,
бо рашисти щодня обстрілювали село і
після звільнення. Ми просили, щоб вона
їхала до нас, але не хоче. Місцева влада
запропонувала їй виїхати у Харків. Жінка
погодилася, бо у хаті, як кажуть, вітер гу-
ляє, вікна заклеєні плівкою. Але ще цілі
стіни, дах будинку. Каже, що навесні при-
їде садити город. І хоче померти там, де
похований її чоловік Петро.
Телефонуємо до тітки після кожного
ракетного удару, обстрілів, атак дронів.
А вона стоїть на своєму: «Далі нікуди не
поїду». У її серці жевріє надія, що таки
дочекається миру і Перемоги. Дай, Боже,
щоб так і було…
Ось таку історію розповіла нам пані
Тамара. Таких знедолених людей у нас
багато.
Світлана МОРОЗ.
