Сьогодні людству доводиться жити та пристосовуватися до існування у режимі пандемії. Ще кілька місяців тому ніхто навіть уявити не міг, що ми відчуємо ситуацію двадцятих років минулого сторіччя. Усі досягнення медицини та високотехнологічні пристрої стали практично безсилі. Щоб зупинити пандемію доводиться використовувати не медичні, а адміністративні методи. Бо досі немає ні вакцини, ні ліків проти КОВІД-19. Владі залишається через примусові обмеження фізичного контактування громадян впливати на сповільнення поширення вірусу. Більшість таких дій досить радикальні: зупинка транспорту, заборона відвідувати парки, сквери, дитячі майданчики. Соціальні контакти звели до мінімуму.
Через карантинні обмеження у людей з’явилося більше часу. Тепер є можливість подивитися фільми, які так давно хотіли переглянути, підтягнути англійську чи пройти вебінар, до якого не доходили руки… З’явилося змога надолужити те, чого завжди не встигали під час звичайного життя до карантину.
Проте цього всього вистачає на один, два, максимум три тижні. Що далі? Для нормального існування індивіда цього замало. Бо ніякі безкоштовні відео-уроки, безлімітні тарифні плани на мобільний зв’язок чи Інтернет ніколи не замінять звичайного людського спілкування та свободи. Відчуття карантинних обмежень не дає приємних емоцій. Свобода пересування, гарантована нам Конституцією України, – важливий елемент, як у фізичній так і у психічній площині.
Виводить з рівноваги усвідомлення, що не можна вийти зі своєї квартири, окрім як бо “дуже потрібно”. Дратує, що не можна добратися громадським транспортом з однієї частини населеного пункту в іншу. А відчуття, що весна, така сонячна і красива, проходить десь там за вікном — нестерпні.
Особливо ці відчуття оголюються у великому місті. Де густота населення людей на один квадратний метр дуже висока. Для порівняння: у Києві густота населення складає 3536,69 осіб/км², у Львові – 3982 осіб/км², Хмельницькому – 3007 осіб/км². Тоді як в Шепетівці – 1077,25 осіб/км².
Коли ти живеш у багатоповерхівці, кожен вихід на вулицю – це загроза здоров’ю. Важко вийти з будинку без фізичного контакту з дверима квартири, ліфту, під’їзду… Якщо вирішиш прогулятися з дитиною на майданчику – зустрінеш скупчення. Бо навіть просто вийти мешканцям на свою прибудинкову територію багатоквартирного будинку – це вже натовп людей.
Інша справа – містечка 50-60 тис. населення. Тут переважає приватний сектор – гуляй хоч зранку до вечора, тільки за паркан не виходь. До того ж коли у великому місті великі відстані, у малому – маленькі. І навіть якщо твоя робота може бути в онлайні. Все одно є потреба навідатися до батьків чи зустрітися з колегами. В масштабах великого міста – це проблема. А для такого, як наша Шепетівка – це може бути трохи важко, але цілком реально.
Звичайно, у кожному місті є свої переваги та недоліки. Тут і суттєва різниця у ментальності людей та форматі поведінки. У великому місті ти можеш себе почувати більш вільніше, бо там нікому немає до тебе діла. Можеш проявляти себе, як тобі заманеться і в одязі, і в діях. Також більше можливостей для самореалізації та заробітків. Але в малому місці комфортно жити “щодня”.
Коли я працювала у Києві, то поза роботою могла помічати як змінюється пора року лише по оновленню сезонних квітів у магазинах підземних переходів. Починалося з первоцвітів і закінчувалося айстрами та жоржинами. У маленькому місті ти маєш можливість це все спостерігати у природі. Тут немає такого шаленого навантаження. Щоденне життя набагато комфортніше і в рази дешевше.
Так, ти не бачиш великих торговельних центрів та розважальних закладів. Театри та опери відсутні. Але давайте будемо відвертими – як часто люди, живучи у великому місті, відвідують такі заклади. Вони мають відчуття, що можуть у будь-який момент туди піти, але це не означає, що вони туди ходять.
Тож виникає питання: велике місто – це точно те, що нам потрібно? Людина сама обирає спосіб життя, атмосферу та оточення. Темп великого міста і набір його пропозицій – більш цікавий для студентського, безтурботного життя або заради дуже амбітних планів. Але якщо людина планує створювати сім’ю, обирає спокійне комфортне життя, то краще буде місто 50-60 тис. населення.
Зараз говоримо саме про маленькі міста, не про сільську місцевість. Маленьке місто – це не село без інфраструктури. Має бути нормальна середня освіта для дітей та установи для дозвілля: кінотеатр, басейн, зони відпочинку. Високий рівень служби доставки та Інтернет. Хороша логістика для подорожей, якісне дорожнє покриття, охайність, затишок та естетична привабливість.
Пандемія та карантин – це черговий привід задуматися чи правильний вибір ми робимо, коли приймаємо рішення виїжджати до великого міста. Та й вже бачимо у соціальних мережах оголошення не продати будинок, а придбати чи взяти в оренду.
Зреферувала Марина ЛОЖКІНА.