З пори тієї тривожної чорнобильської весни уже четверте десятиліття поспіль лунає дзвін перестороги. Він і нині, у час війни, спонукає пам’ятати про мільйони доль, постраждалих від лиха, заподіяного «мирним атомом», про сотні тисяч переселенців із зони, окупованої стронцієм, про героїв-ліквідаторів, які протистояли невидимому ворогу, рятуючи життя на Землі.
Серед тих, кому довелось стати лицем до радіоактивного подиху Чорнобиля, був і Анатолій Олександрович Прокоф’єв. Коли у квітучу весну 1986-го спалахнула «зірка Полин», як тоді казали про Чорнобиль, згадуючи пророцтва древніх астрологів, здавалося, що у долі багатьох співвітчизників на той час це було найстрашнішим лихом…
На жаль, через пройдені роки життя ліквідатора знову обпалило новітнє зло — цього разу «руського міра». Тож Анатолію Олександровичу випало зазнати і болю, і втрат, і зруйнованих сподівань. І з 2014-го, у своїй другій домівці тут, на Шепетівщині, живе з надією на Перемогу, з вірою в український народ, якому під силу вистояти і за найтяжчих випробувань.
— Це лихо, заподіяне нашій країні «руськім міром», мабуть, принесло більше нещасть, каліцтв і руйнувань, горя та сліз, ніж пережита нами Чорнобильська катастрофа, — каже Анатолій Олександрович Прокоф’єв.
Звісно, усе, що пов’язане з трагедією, яку спричинив бунтівний «мирний атом» і з якої фактично почався новий вимір буття людства, з пам’яті важко викреслити. Навіть попри плин багатьох десятиліть і пережите останніми роками…
— Я тоді працював на автобазі Мінвугілля України у Донецьку. Добре пам’ятаю, як у вихідний день, 2 травня 1986 року, два чергових автомобілі підприємства об’їздили домівки багатьох працівників, аби ті терміново прибули на місце роботи. Не казали чого. Викликають на автобазу — і все…
А її директором тоді, до речі, був сумнозвісний тепер Віктор Янукович. Нас назбиралось у той день лише сім хлопців. То він, звертаючись до нас, наголосив, що це справа добровільна. І мова йшла про термінове відрядження. На ту пору, як знаєте, ніхто про аварію на ЧАЕС ще не говорив, бо саме відгомоніли першотравневі паради з дітьми. Хоча комусь і не дуже хотілося у те відрядження, та якось соромно було відмовитись. Тож несподівано довелось залишити сім’ю, чотирирічного сина, — згадує події тієї пори Анатолій Олександрович. — Посадили нас у мікроавтобус «РАФ» і повезли в аеропорт, під самий трап літака. Як виявилось, він уже мав до сотні пасажирів. Спілкуючись, ми дізналися, що усі вони — шахтарі.
Приземлилися у Жулянах. Звідти знову ж таки «рафіком» нас доставили на автобазу Ради міністрів, де пересадили в автобуси. На них у супроводі ДАІ ми прибули в Іванків. Цими ж автобусами возили ліквідаторів до зруйнованого радіоактивного реактора. Возили винятково шахтарів. Спершу по 12–15 осіб, вони робили підкоп під енергоблок, щоб, за задумом, опустити його під землю.
Ми, водії, працювали по 12–16 годин на день, потім на добу нас змінювали. Доводилось робити чимало рейсів, бо зміна шахтарів тривала по чотири години. Очікуючи їх, ми сиділи в автобусах у масках та захисних костюмах. Після зміни усі наші пасажири проходили дезактивацію, робили заміну спецодягу і ми відвозили їх на місце проживання — у приміщення дитсадка.
Здається, невелику відстань зони доводилось долати — усього 15 кілометрів. Проте поїздки ці вимотували, адже тривали постійно, як і сама робота з підкопу реактора. Вона ні на мить не зупинялась.
Невдовзі їх, пасажирів, поменшало до 8–10 осіб на рейс. Як виявилось, багато шахтарів не витримували, зазнавали опромінення і їх «швидка допомога» забирала у київські лікарні. Багатьох з них за ці два місяці не стало…
Хоча на забезпечення гріх було нарікати — у раціоні були шоколад, згущене молоко. А ще, уявіть, шахтарям діставалось якісне червоне вино «Кіндзмараулі» 1932 року витримки. Шийки цих пляшок навіть були «запечатані» свинцем. Цей колекційний «подарунок», з усього видно, був із запасів компартійної номенклатури, яка з переляку віддала своє добро для порятунку ситуації.
Перебування серед того, що коїлось, викликало справжній шок. Особливо, коли ми вперше під’їхали до аварійного реактора. Тоді навіть дух перехоплювало від побаченого. Досі у пам’яті, як гвинтокрили з цементом зависали над радіоактивним полум’ям. Іноді, на жаль, і самі вони падали у пекельний вогонь з людьми.
Але на той час про це ніхто не знав, бо подію, яка обернулась катастрофою планетарного масштабу, тримали у секреті. Це уже згодом за кордоном громадськість почала бити на сполох і такої масштабної біди не можна було приховати. Однак і тоді серед нас була поширена думка, що ця аварія для того, щоб задушити Україну.
А за якийсь місяць-два й на директора АЕС одягли кайданки. Мабуть, щоб зайве не говорив.
Наприкінці своєї чорнобильської вахти, яка тривала до 28 червня, герой нашої оповіді отримав від партійної верхівки грамоти й медалі. Щоб вручити їх ліквідаторам, особисто прибув тодішній секретар ЦК ВЛКСМ Євген Тяжельников. Подейкували, що його ця «куца» поїздка була з вигодою, адже після неї й сам отримав посвідчення чорнобильця.
Згодом літак з Анатолієм Прокоф’євим приземлився у Маріуполі. Там пройшов тижневе лікування. А далі — знову до роботи на рідній автобазі, де пропрацював до виходу на пенсію у 2000-му.
Згадуючи той час, ліквідатор 1-ї категорії згадує, що увагою чорнобильці не були обділені. Їм виділяли санаторні путівки, забезпечували якісними ліками, вони проходили лікування.
Здавалось, жити б на пенсії та радіти онукам у рідному домі. Проте на перешкоді майбутньому стала нова біда — рашистська.
— Я, вважайте, з діда-прадіда донеччанин. Народився ще, коли це місто називалося Сталіно. Моя садиба, ще батьківська, була біля самого аеродрому, того, який «кіборги» захищали. Сам збудував нову хату, зі мною також мешкав і син з сім’єю. Зараз там нічого нема. Руїни, як у Маріуполі…
Я залишив Донецьк ще 2014-го. Встиг вибратись подалі від «руського міра». А син залишився ще на садибі, щоб мародери її не розікрали. Невдовзі зателефонував і повідомив, що уже нічого охороняти, — розповідає про пережите Анатолій Олександрович. — Тож наступного року я ще зумів поїхати до нього й допоміг перебратися у Запорізьку область, до батьків невістки. Там вони й залишилися. І, на жаль, потрапили під окупацію. З тієї пори не маю від них жодної звістки. Кожен день про них думаю, серце болить, бо не чую голосів рідних, онука…
За порадою знайомих Анатолій Олександрович Прокоф’єв обрав для проживання Шепетівку. Уже дев’ятий рік винаймає тут квартиру. За цей час добре освоїв українську мову, цікавиться громадським життям міста. Його знають як учасника різних заходів. Зокрема, він активно підтримує добрі справи парафії Православної Церкви України на чолі з протоієреєм Василем Гетьманом, донатить на ЗСУ. А загалом Анатолій Олександрович Прокоф’єв є щирим патріотом своєї землі.
— Знаєте, життя моїх предків було не з легких. Мого діда, у якого було аж сімнадцятеро дітей і який був знаним господарем, свого часу більшовики розкуркулили. Й досі згадують, що він був добрим до людей, мав велике господарство, млини, будував школи й лікарні.
Мій батько пройшов фінську війну, а у Другу світову дійшов до Берліна. Усі війни залишали по собі руїни. Однак зло «руського міра» спричинило нашому народу більше біди й руйнувань, ніж пережите лихо Чорнобиля. Воно перевершило грабіжників і гвалтівників минулого…
І все-таки живу з вірою у Перемогу, хочу побачити рідних живими й здоровими. Маю надію на те, що Україна стане міцною державою і люди будуть жити у мирі й добробуті.
Володимир НИТКА.