Вісім років тому, 21 листопада 2013 року, півтори тисячі людей вийшли на площу на знак протесту проти того, що проросійський президент Віктор Янукович відмовився підписувати документ, до якого держава йшла роками: угоду про асоційоване членство України у Європейському Союзі.
Вночі 30 листопада на вулиці продовжували залишатися кілька сотень активістів, переважно студентів. Їх жорстоко розігнала міліція, у відповідь на це 1 грудня у центр Києва з’їхалися сотні тисяч людей. Міліцейське свавілля об’єднало українців, обурених корупцією, узурпацією влади, політикою русифікації та зближення з Росією.
Євроінтеграційні гасла дали безперервному мітингу назву Євромайдан. Перетворившись на рух повного оновлення державної системи, він отримав назву Революція гідності. Люди вимагали покарати винних у жорстокому розгоні мітингарів.
Після жорстокого побиття молоді спецпідрозділами силовиків на головній площі Києва – майдані Незалежності – протестний рух перетворився на тривалу кампанію громадянської непокори владному режиму, корупції та порушенням прав людини.
Серед десятків шепетівчан, які у 2013-му долучилися до Революції гідності, був Артем Зозуля. Чоловік приєднався до когорти активістів Євромайдану, де вже був його батько, Олег Зозуля, та Микола Дзявульський, який посмертно удостоєний звання Герой України.
«Спершу, у листопаді, до Єврореволюції долучився мій батько. Потім, десь у період до нового, 2014-го року, приєднався і я», — згадує учасник Революції гідності Артем Зозуля.
Він зізнається, що найбільше до участі у революції змотивувала несправедливість.
«Коли побачив відео побиття студентів, мене опанувала злість на систему, яка це допустила. Я не хотів з цим миритися і не вагався, коли покликали на Майдан», — розповідає Артем.
На Майдані, за винятком короткочасних від’їздів додому, Артем Зозуля був до середини лютого 2014-го. Розказує, що обов’язки мав різні: чергував у сотнях, стояв в оборонних стінах, відстоював лінію самооборони у Маріїнському парку…
«Ми періодично мінялися. Хтось їздив на трохи додому, хтось залишався. Потім знову поверталися. І так — до середини лютого. Пам’ятаю, що ми поїхали, а Микола Дзявульський залишився і через декілька днів почалися розстріли майданівців», — згадує Артем Зозуля.
Зараз шепетівському майданівцю важко пригадувати ті часи. Щось уже стирається з пам’яті, а щось залишається досі боліти, про що не дуже хочеться розповідати на загал.
«Я переконаний, що моя участь у революції була не даремною. Я ні про що не шкодую. Якби ми тоді не вийшли на Майдан і при владі залишився тодішній президент, то ми досі були б уже як Білорусь — придатком до Росії. А так все ж відстояли певну свободу. Зараз для мене Революція гідності переросла у російсько-українську війну. Більшість моїх знайомих, які були зі мною на Майдані, пішли добровольцями на Схід і уже там відстоювати свободу і незалежність України, — зауважує Артем Зозуля.— Проте мені шкода, що не усі розуміють ціну цього. Скільки людей загинули, пожертвували життям… При цьому частина українців продовжують підтримувати проросійських політиків та їхні партії. Проблема, певно, не тільки у владі, а також у головах наших громадян, яку революціями не вирішиш…
Марина ЛОЖКІНА.
