Дружина ветерана Олена Іськова–Миклащук, наша землячка
із села Вербовець, створила бренд одягу
Коли у дитинстві Олена почала писати вірші про Батьківщину, дорослі сказали їй: «Настільки любити Україну неможливо». Та все своє подальше життя вона присвятила рідній державі: жінка стала вчителькою і виховувала наступні покоління, писала та видавала патріотичні вірші та прозу, а коли ворог постукав у двері – провела чоловіка на війну.
Недавно дружина ветерана створила бренд одягу і продає худі, світшоти, футболки та навіть новорічні кульки з вишивкою. Таким чином вона прагне зберігати українські традиції і завдяки виробництву – розвивати рідне село. Про творчість, бізнес і підтримку чоловіка-захисника Олена Іськова–Миклащук розповіла Еліні Прокопчук для сайту veteran.com.ua.
«Слова звучали
у голові з дитинства»
Олена згадує – слова звучали в голові з дитинства, але тоді дівчина ще не знала, що має поетичний хист і колись зможе видати власні збірки. З 7-го класу вона почала записувати віршовані рядки і навіть наважилася відправити їх в обласну газету. Твори розповідали про любов, рідний край, Україну, але тоді, у мирні часи, були легкими та світлими, з надіями на краще майбутнє і щасливу долю.
З появою Інтернету Олена почала публікувати вірші на спеціалізованих сайтах.
«Я почала брати участь у конкурсах, щоб зрозуміти, добре чи погано я пишу. Спочатку у мене довго був «синдром самозванця», але коли я отримала премію від «Коронації слова», то зрозуміла, що все роблю правильно і моя поезія чогось варта», — розповідає авторка.
«Лист до святого Миколая»
У 2014 році мобілізували чоловіка Олени – Андрія. З тих пір її життя поділилося на «до» та «після», а у творчості поетеси ставало все більше тужливих рядків.
«Було складно. Я постійно хвилювалася, але прийняла його вибір, бо не уявляю, щоб мій чоловік ховався та втікав від повісток», — говорить Олена.
Вперше Андрій поїхав на Схід 19 грудня 2014 року. У той день, який мав бути святковим, донечка подружжя, Софійка, писала лист святому Миколаю. У ньому був лише один рядок: «Не хочу нічого, тільки щоб тато був зі мною».
Ця не дитяча фраза надихнула Олену на вірш «Лист святому Миколаю», присвячений усім дітям, яким через війну довелося розлучитися зі своїми батьками. Олена пригадує ті часи і говорить: «Тоді, незважаючи на весь жах обставин, здавалося, що війна от-от має закінчитися. Пам’ятаю, як ми збирали чоловіка на війну. Щоб його одягнути – продали дві корови. Потім постійно надсилали посилки, бо солдатам було голодно і холодно. Усі сподівалися, що це закінчиться швидко, адже ми живемо у цивілізованому світі, тому довга війна здавалася неможливою», — згадує Олена.
На жаль, надії родини не справдилися — Андрій Миклащук звільнився у 2015 році, а у 2022-му йому знову довелося взяти до рук зброю.
«Після першого повернення чоловіка я часто пів ночі слухала його спогади, усе пропускала крізь себе. Через це іноді побратими Андрія, коли читали збірку про війну, запитували, чи була я теж на фронті. Я завжди казала, що бачила війну в очах свого чоловіка», — розповідає Олена.
Вдруге на фронт
Перед повномасштабним вторгненням родина будувала багато планів. Андрій здійснив свою мрію — придбав будинок на Київщині.
«Ми прожили там неповну зиму. Коли розпочалася війна, я повернулася у Хмельницьку область, до батьків, а чоловік пішов захищати Україну. Андрій говорив, що більшість людей йде на фронт на хвилі патріотизму, але зовсім не знають, що на них чекає. А сам він ще добе пам’ятав «болото», мишей у спальнику, мороз та голод. Та не піти не міг — знав, що має досвід, який допоможе у боротьбі, буде час підготуватися іншим чоловікам», — розповідає дружина ветерана.
У 2022 році Андрій потрапив під обстріл на Яворівському полігоні і дивом залишився живим. Усіма спогадами про пережите чоловік ділився з дружиною.
«Коли минуло два тижні після обстрілу, я приїхала, а він сидів, дивився в одну точку і розповідав, що відбулося тієї ночі, усі жахи, які він побачив, закінчував оповідь і знову розпочинав. Я зафіксувала їх у новелі «Двохсотий»», — розповідає жінка.
Пізніше Андрій воював на Херсонському напрямку, біля Снігурівки, а ще через деякий час обороняв Авдіївку. Зараз захисник перебуває на тривалому лікуванні.
«У нього посттравматичний синдром, не витримала психіка. З 2023 року Андрія відправляють з лікарні у лікарню та перевели у тилову частину», — розповідає Олена.
Мотивувати себе та інших
У лікарні біля чоловіка Олена зрозуміла, що потрібно брати відповідальність за сімейний добробут на себе та відкривати власну справу. Жінка ніколи не займалася підприємницькою діяльністю, тому пройшла навчання від «Дія.Бізнес». Крім того, вона випадково побачила оголошення про відновлення та навчання для родин захисників у горах і вирішила скористатися цією можливістю.
«Я довгий час була для чоловіка психологом, тому на той момент уже і мій психологічний стан був поганим, я відчувала втому. У горах я змогла переключитися, викладачі розповіли нам, які є можливості для ветеранів, які грантові програми діють, де можна знайти підтримку», — згадує Олена.
Після цього родина вирішила подати заявку на грант від Українського ветеранського фонду і створити власний бренд вишитого одягу «Верба».
«Я завжди любила вишивку і захоплювалася людьми, які вміють щось робити своїми руками. Але чомусь думала, що я на таке не здатна, — згадує Олена. — Згодом я зрозуміла, що коли є мета, то усе вдається. Я самостійно, використовуючи відеоуроки, методом спроб і помилок навчилася машинній вишивці. Таким чином я хотіла пропагувати українське».
Крім того, Олена мріяла відкрити виробництво у рідному селі, щоб створити у ньому нові робочі місця.
«Зараз їх зовсім немає. Молодь переїжджає туди, де є робота, а я хочу, щоб моє село розвивалося. Навіть назву для бренду – «Верба» – вигадала через асоціацію із моїм селом Вербівцями, — ділиться Олена. — Крім того, верба — це символ України, символ стійкості. Навіть якщо напівсуху гілку верби посадити у землю, вона обов’язково проросте. Це мене мотивувало».
Родина Миклащуків виграла грант на понад мільйон гривень, орендувала приміщення для цеху та придбала вишивальну машинку.
«Це тільки перший етап, бо грант виплачують частинами. Після наступного надходження коштів я закуплю швейне обладнання, повністю облаштую цех і зможу найняти працівників», — розповідає підприємиця.
Поки що Олена самотужки працює на вишивальній машині — створює худі, футболки та світшоти з мотиваційними написами.
«Коли я розпочинала власну справу, то думала: чоловік хворий, йде війна, я ще надумала бізнес робити… Мені потрібна була якась опора, тому я вирішила створювати одяг з надихаючими написами. Потім, коли я змогла «піднятися», захотіла давати цю опору іншим», — зауважує Олена.
Зараз в асортименті підприємниці — футболка з фразою: «Тебе чекати не тягар, а честь», худі з написом: «Я неймовірна, бо виростила сина справжнім чоловіком». У кожної цитати — своя історія.
«Перший вислів взятий із мого вірша. Він відображає, що ми, дружини, хоча й дуже хвилюємося за своїх чоловіків, проте пишаємося, що вони захищають нашу країну, — розповідає Олена. — Другу фразу я почула від матері військового на психологічному тренінгу. Одразу по шкірі «побігли мурахи»…».
У майбутньому підприємиця планує виготовляти серветки, скатертини та інший текстиль з вишивкою, а до свят створила набір новорічних кульок з українськими символами.
«У цьому наборі я за допомогою символів закодувала шість слів: щастя, достаток, кохання, удача, перемога і здоров’я. Я упевнена, що вишивка може бути оберегом для людини. І те, у що ми віримо, здійснюється», — говорить Олена Іськова–Миклащук.
Еліна ПРОКОПЧУК.