Це все про героїню моєї розповіді — шепетівчанку Ірину Безкоровайну, маму чотирьох дітей, якій 41 рік.
Донедавна її не знала. Якось у фейсбуці прочитала допис волонтерки Тетяни Михайлик–Давиденко, у якому та розповіла про Ірину не лише як про високопрофесійну перукарку, а й про благодійницю. Саме вона після роботи й у вихідні дні у відділеннях багатопрофільної лікарні безкоштовно підстригає наших військових, які проходять там лікування, реабілітацію.
Позитивних відгуків було надзвичайно багато. Тому й вирішила познайомитися та поспілкуватися з Іриною Миколаївною. Розпочалася наша розмова з теми благодійництва.
— Якось волонтерка, пані Тетяна, запитала мене, чи я можу підстригти її знайомих захисників, які лікуються у нашій Шепетівській лікарні. Звичайно, я погодилася, але зауважила, що потрібно запитати дозволу адміністрації. Вони разом із волонтеркою Русланою Дем’яненко–Ребекевшею узгодили всі питання. Тепер медсестри за потреби телефонують, я знаходжу час і йду стригти хлопців. Повірте, звідти я виходжу окрилена, — розповідає пані Ірина. — Вони, наші воїни, які пройшли пекло війни, такі різні. Усіх хочеться підтримати, допомогти. Мені вони розповідають про сокровенне, про життя на передовій, про побратимів. Слухаю і переймаюся їхніми проблемами, історіями. Радію, що вижили, що нині у відносній безпеці. А особливо за тих, хто уже готується до виписки. У них стільки планів, стільки задумів на життя…
Позаминулої неділі, 13 жовтня, знову підстригала наших воїнів. Цього разу їх було дванадцять. Знаєте, нині багато військових носять бороди, тож доводиться і з цим працювати…
Запам’ятала хлопця, який збирається додому після реабілітації. Попросив підстригти по-сучасному, мовляв, хоче здивувати рідних, кохану. Залишився задоволений. Побажала йому удачі і щастя.
Розумієте, кожен вирішує сам, як допомагати нашим незламним захисникам. Моя родина постійно долучається до благодійних зборів на дрони, автотранспорт, амуніцію для ЗСУ. А я ще й, як кажуть, волонтерю як перукарка. Роботу свою люблю, бо стараюся робити людей красивими, певною мірою, й щасливими…
Ірині з дитинства подобалося робити зачіски одноліткам. Тренувалася на ляльках. Зростала у родині залізничників Наталії Володимирівни і Миколи Станіславовича Паясів. Була допитливою і розумною, а ще любила читати.
Із вдячністю згадує класну керівницю, вчительку української мови і літератури Валентину Григорівну Малько. Саме вона прищепила любов до рідної мови й літератури, до читання. Гарно закінчила Шепетівську середню школу № 6. Могла вчитися у виші, але вирішила поступити у Козятинське професійне училище на перукаря-модельєра, яке успішно закінчила 2001року.
Відразу пішла працювати. Вийшла заміж за Сергія, сусіда по будинку, старшого за неї на три роки. Вони обоє навчалися в одній школі, дружили змалку. Він для неї був прикладом у всьому — розумний, добрий, відповідальний, чесний і порядний. Тому у свої 18 років стала дружиною, старалася бути під стать чоловікові.
Невдовзі у молодого подружжя народилася донечка Маринка, а через 3 роки — синок Саша. Пізніше на світ з’явилися Роман і Полінка. Їм, відповідно, нині 12 та 10 років.
— Мені важко дався Ромчик, бо дуже хворів. Я щомиті просила Всевишнього, щоб зберіг його для нас. Тоді дала обітницю, що якщо Господь пошле ще дитя, то обов’язково буду народжувати. Ось так і стала багатодітної мамою, — зауважує Ірина. — Ви знаєте, мені у всьому допомагає мама Сергія — Тетяна Миколаївна. Не побоюсь цього слова — вона свята жінка. Я у неї всього навчаюсь, а насамперед — життєвої мудрості.
Я хочу бути схожою на неї у стосунках з невісткою Анастасією і зятем Артемом. Адже Марина і Олександр уже одружилися. Обоє рано стали на весільний рушник. Але це їхній вибір, їхнє життя. Ми з чоловіком його поважаємо. Зятя і невістку прийняли у свою родину з любов’ю. У доньки підростає Микитка, а у Саші недавно, 11 жовтня, народилася донечка Софійка. Марина з сім’єю живе у Броварах на Київщині, а Сашко — у Хмельницькому.
До речі, я пригадала, що про Олександра Безкоровайного, який навчався у Шепетівському професійном у ліцеї, газета «Шепетівський вісник» розповідала як про переможця обласного етапу міжнародного конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика. Він, як і мама Ірина, любить і добре знає рідну мову. Оте захоплення Саші передалося саме від неї.
— Наші менші діти добре навчаються у НВК №3. Старанні, відповідальні, слухняні. Роман захоплюється футболом, а Полінка — маленька художниця. Радіємо з чоловіком їхнім успіхам. Щаслива, що доля подарувала мені радість материнства, — зауважує жінка.
А ще Ірина Миколаївна постійно навчається, удосконалюється як перукарка. У неї більше двох десятків сертифікатів, дипломів про участь у різноманітних конкурсах, майстер-класах перукарської майстерності. Так, недавно, у вересні, побувала у Києві на великому зібранні перукарів з усієї країни, яку організувала Спілка перукарів України. Там обмінювалися досвідом, навчалися.
— Це, на перший погляд, здається усе так легко: взяв і постриг, зробив зачіску чи пофарбував. У клієнтів різного віку — різні смаки і уподобання. А щоб їх знати, треба постійно навчатися, цікавитися новинками, які дізнаюся на майстер-класах провідних перукарів України. Багато почерпнула в Ірини Раєвської, власниці студії з м. Рівного, чемпіонки світу. Протягом п’яти днів у неї навчалася, навіть придбала манекен, аби відточувати майстерність.
Популярна також мережа салонів перукарень Олени Войнової з м. Хмельницького. Вона хоче йти у ногу з часом. Мені пощастило бути на її майстер-класах. Відвідувала виставку перукарської майстерності у Харкові, — розповідає жінка.
Ірина переконана: щоб бути обізнаною у своїй сфері зайнятості, потрібно постійно вчитися і удосконалювати свої вміння. Зізналася, що нові навички відточує на дітях, близьких, родичах. Адже люди хочуть змінюватися у кращому розумінні цього слова.
Щоб потрапити до майстрині на стрижку, фарбування, потрібно заздалегідь записатися, бо весь день розписаний, як кажуть, по хвилинах. Іноді обслуговує до 15 клієнтів.
Її тато, Микола Станіславович, посміхаючись, зауважує, що і йому треба у чергу до доньки-перукарки записуватися.
Дивуюся, як ця тендітна молода жінка всюди встигає, всьому дає раду. Дім, діти, робота, благодійнсть…
Коли мова зайшла про чоловіка, Сергія Петровича, то Ірина з гордістю сказала, що він з перших днів великої війни росії проти України добровольцем пішов у військкомат, хоча міг і не йти, бо на той час мав трьох неповнолітніх дітей. Але не зміг бути вдома. Згодом потрапив на фронт, був зв’язківцем. Визволяв місто Ізюм у Харківській області, воював на Бахмутському напрямку.
У пам’ятку Ірини 28 листопада 2022 року — день народження Сергія. Вона вирішила зробити сюрприз для чоловіка і поїхати до нього. Разом зі свекрухою-мамою напекли, наготували усіляких смаколиків для Сергія і його побратимів з підрозділу. Усе спакували у коробки та валізи й Ірина вирушила у дорогу.
Намучилася добряче, поки добралася до Краматорська. Там її зустрів Сергій. Командування дало йому кілька днів відпустки з нагоди такої події. Але Ірина не відпочивала. Усіх його хлопців постригла, а ще доводила до пуття їхній одяг, чистила бушлати.
Майже рік воював Сергій на Сході, потім звільнився за сімейними обставинами. Нині чоловік служить у Шепетівській виправній колонії № 98.
Наша розмова добігла кінця. До перукарки на стрижку прийшла пані Ірина, вчителька гімназії № 2.
— Я вже багато років є клієнткою пані Ірини. У неї «золоті руки» справжньої майстрині. А ще вона дуже уважна, добра, комунікабульна. Досконало знає свою справу, підкаже, порадить, зробить якнайкраще, — зауважила Ірина Олександрівна.
А вчора, у вівторок, 22 жовтня, Ірина проводила благодійний захід «Стрижка за донат». Усі кошти, зароблені цього дня, вона передала для наших земляків — військових 88-го батальйону ТРО. Це уже втретє за цей рік.
Ось така вона, Ірина Безкоровайна, — багатодітна мама, любляча дружина, донька, бабуся, свекруха, теща, майстриня перукарської справи, благодійниця.
Спілкувалася Світлана МОРОЗ.