Цей невеличкий населений пункт знаходиться майже у центрі нашого району, за 17 кілометрів від Шепетівки, між селами Серединці та Велика Рішнівка. Він має давню та цікаву історію (на картах 100-річної давнини Березна позначалася з додатком «Татарська»). Проте нині, на початку ХХІ століття, жити тут не всім «під силу».
У село Березну, на відміну від Конотопа чи Мальованки, з райцентру зручно добиратися – п’ять разів на день туди курсує автобус. Рейси у понеділок і середу – пільгові, тож ними намагаються скористатися місцеві пенсіонери.
За словами 71-річного Станіслава Дацюка, з котрим ми розговорилися біля зупинки в центрі села, нині в ньому мешкає близько 90 осіб. Але це якщо рахувати усіх, разом із дітьми. Втім, типовий мешканець села – бабуся віком «за 70».
Влітку вулиці Березни (їх ми нарахували шість), жвавішають, бо з’являються «дачники». Як правило, це ті люди, котрі у селі народилися, зростали, проте останніми роками постійно живуть у Шепетівці, або мають сільську хату, яка залишилася від батьків.
Щоб роздивитися більшість громадських споруд села, далеко від зупинки йти не треба – майже усе поряд.
Ось двоповерхова споруда клубу, яка потребує ремонту. На табличці у вікні – розпорядок роботи у літній період. Зазначено, що заклад працює з 20-ї до 24-ї щодня, з вівторка по суботу. Інша табличка сповіщає про розміщення місцевої виборчої дільниці № 681253 виборчого округу № 190.
Під одним дахом зі спорудою, призначеною для культурного відпочинку селян, розташований так званий медичний пункт тимчасового базування. Після обіду був зачинений.
Дружина нашого співрозмовника Станіслава колись працювала у єдиному магазині села (за кілька десятків метрів від центру). Але він десь зо три роки тому закрився, бо торгувати виявилося невигідно. Одна з причин – високі податки, невеликий товарообіг.
Тож нині «продовольчу проблему» місцевим допомагають «вирішувати» городи, худоба у хліві, а ще… автолавки з хлібом. Останні навідуються у Березну тричі на тиждень, із Судилкова. Також, коли є велосипед, підвода чи авто, можна гайнути за харчами у сусідні Серединці чи Велику Рішнівку.
А що робити березнівчанину, якщо лампочка у хаті перегорить чи шиферину вітром знесе? За промтоварами та будматеріалами треба їхати до Шепетівки або у сусідні, «багатші» на заклади торгівлі, села.
– Перед виборами до нас навідуються різноманітні агітатори, – говорить Станіслав Дацюк. – Наприклад, колись, незадовго до якихось виборів, у селі побував кандидат зі Славути. Коли роздивився, що тут і як, відверто сказав: «Люди, я не знаю, чим вам допомогти». Хоч правду сказав…
Нині на всю Березну – двадцять «з хвостиком» корів. А от за радянських часів, коли наш співрозмовник працював у місцевому колгоспі фельдшером-ветеринаром, їх налічувалося десь уп’ятеро більше.
Це – без врахування колгоспних. «Було три ферми у селі. А нині руїни видніються у бур’янах», – зітхає чоловік.
За його словами, сучасні заготівельники молока закуповують його у населення по 4 грн. 50 коп. за літр. Платять за «базовою» ціною, а відсотком жирності не цікавляться.
Річна «вартість» типового сільського паю – близько 7 тисяч гривень. Його розмір залежить від якості та розташування землі й «коливається» у межах від одного гектара (якщо чорнозем) до трьох (коли земля гірша).
У Березні немає «труби» з природним газом. Тому палять тут переважно дровами. Машина рубаних дров нині вартує від 5 до 7 тисяч гривень.
Цікаво, що хоча у селі й пічне опалення, воно має Інтернет. Розцінки – до 180 гривень на місяць. Його «лінія», до речі, «проходить» далі, на Велику Рішнівку.
Хоча нам розповідали, що молодих сімей у Березні мало, дуже швидко побачили маму з дитиною. 28-річна Ольга Панасюк кудись поспішала, проте поділилася з нами тим, що актуально в селі у липні:
– Людям у нас нормально. Зараз усе село живе городами. Врожай картоплі, наприклад, видався непоганий. З чотирьох «корчів» піввідра накопала. Щодо дітей, то, справді, їх у Березні мало. Із тих, хто шкільного віку, можу згадати шістьох: Вова, Богдан, Артем, Віка, Даринка і Поліна.
Тутешні школярики навчаються у Серединецькій ЗОШ І-ІІІ ступенів. Зараз канікули, а з вересня по травень, коли триває навчальний рік, добираються туди шкільним автобусом. З рідного села він вирушає о 8-й ранку. Назад повертається за півгодини до 16-ї.
Наступного співбесідника, 69-річного «дачника» Петра Миколайовича, ми зустріли на півдорозі до березнівського ставу. Цей чоловік три десятки років пропрацював на Шепетівському цукрозаводі вантажником. А тепер, коли літо, у селі господарює. Тримає курей, гусенят. Сіє пшеницю, вирощує картоплю.
Просив написати про дві, на його погляд, сільські проблеми. По-перше, хоче аби ставком було простіше користуватися – купатися, ловити рибу. По-друге, бажає, щоб частіше скошували траву біля братської могили у центрі села та на кладовищі.
– Позавчора був на кладовищі, а там усе позаростало. Довелося обкошувати біля могил батьків. Тато, Микола Тарасович, був на радянсько-німецькій війні, зазнав поранення, – розповів Петро.
До речі, ні могили на кладовищі, ні жодна з назв шести вулиць зовсім не «натякають» на те, що у селі давно мешкали татари. «Найстаріші» могили, які ми відшукали на цвинтарі, «датуються» 1930–1940-ми роками.
Оскільки ми завітали до Березни по обіді, вдалося побачити, як люди женуть корів на випас у череду після обідньої «перерви» на доїння.
Серед жінок, які підганяли «рогатих» у поле, йшла і місцева жителька, пенсіонерка Антоніна.
– Та що там про нас писати? Хіба самі не бачите? Бабам, які у селі весь свій вік «одробили», немає, на жаль, де щодня хліба купити, сірників. Роботи для молодих теж немає. Один чоловік, знаю, у «Сварозі» працює. Ще дехто тим, хто землю обробляє, «допомагати» ходить. А якщо у когось тракторець є, той пшеницю сіє. Коли вона виросте – комбайн треба шукати. Просимо, ходимо, дзвонимо. Буває, що з Великої Рішнівки приїжджає. Але поки допросишся… – зазначила наостанок пані Антоніна.
А загалом Березна має гарні краєвиди і, як бачимо, щирих та працьовитих людей.
Володимир КОВАЛЬЧУК, Володимир КОРОЛЬКОВ (фото).