Його життя обірвалося на злеті, у розквітлі 33 роки. І пора тоді була, мовби в унісон з долею Андрія Біленького, — весняно-квітучою й передвеликодньою. На жаль, у смутку втрати, проте даруючою безсмертя захисникові рідної землі, своєї домівки, святої України.

Народився Андрій 1983 року в місті Полонному, у сім’ї залізничників. З дитинства йому було знайоме сільське життя, тому що з батьками часто відвідував дідуся й бабусю у селі Новолабуні. Ці радісні поїздки були і тоді, коли родина переїхала до Шепетівки.
Красиві сільські краєвиди, річка Хомора змалку плекали у душі Андрія любов до рідної землі. Бабуся — Марія Марківна — була вчителькою початкових класів, дідусь — Олексій Петрович — працював у колгоспі, вели домашнє господарство. Тож внуків виховували у любові до праці, до людей, до родини. Родинне коріння гартувало хлопчика, давало силу та міць — це допомогло вистояти, перебороти труднощі на усіх етапах життя.
У Шепетівці Андрійко ходив у залізничний дитячий садочок № 63. Він із сестричкою Іриною росли в атмосфері доброти, тепла, любові. Адже сім’я жила завжди дружно, злагоджено.
Змалку Андрійко був добрим, привітним. Таким він залишився і у шкільні роки, навчався у ЗОШ № 6 у 1989–2000 роках. У нього було велике бажання вчитися, пізнавати світ. Наполегливо долав сходинку за сходинкою, оцінки мав лише хороші та відмінні. Вчителі пам’ятають Андрія як хорошого учня, чесного, справедливого, трудолюбивого, доброзичливого, завжди зібраного, готового прийти на допомогу, як життєлюба і оптиміста.
Таким він був і у студентські роки, коли нав­чався у Київському університеті економіки і технологій транспорту. Вчився успішно, мав багато друзів, любив подорожувати визначними місцями Києва, України і часто говорив, що найкращий відпочинок — вдома, особливо на риболовлі у Новолабуні.
Здавалося, що про таємниці риболовлі він знав усе. Збереглися журнали «Риболов», акуратно підшиті Андрієм у товсту книгу. Друзі ж любили жартувати, що без Андрія і риба не ловиться.
Рідні згадують, що його енергії вистачало на усе: й дрова пиляти, рубати, і сіно заготовляти, і корови Андрій пас… Для бабусі та дідуся приїзд внука був завжди святом. Уся його велика родина дуже любила і поважала Андрія. Адже з ним можна було поговорити на різні теми.
Після закінчення університету Андрій працював у Шепетівській дистанції колії бригадиром колії, а у 2005–2008 роках виконував обов’язки інженера з діагностики у виробничо-технічному відділі. За час роботи Андрій Михайлович показав себе відповідальним, грамотним, дисциплінованим та ініціативним працівником, на якого завжди можна покластися і який при потребі може замінити будь-якого працівника техвідділу дистанції колії.
У цей період у житті Андрія відбулася радісна подія — у 2005 році він одружився, а через рік народилася донечка Маринка — його найбільша радість і втіха. Він був хорошим сім’янином, прагнув якнайкраще забезпечити сім’ю, умів працювати, заробляти, а ще… ризикувати — він відкрив майстерню з ремонту автомобілів, придбав обладнання для фарбування машин. Ця робота Андрію подобалася, часто робив безкоштовно ремонтні роботи друзям, родичам.
На всіх етапах життя Андрій був відповідальним, людиною слова і діла, людиною дії, праці, справжнім чоловіком. Тож коли 15 серпня 2015 року отримав повістку, то не шукав шляхів відмови, розумів, що найвищий обов’язок кожного чоловіка — захищати рідну землю, хоч і був мирною, цивільною людиною, у армії не служив.
Лише місяць мобілізовані навчалися на Яворівському полігоні, після чого їх відправили у зону проведення АТО. Службу проходив у 53-й окремій механізованій бригаді, був сержантом матеріально-технічного забезпечення 1-ї гаубичної самохідної артилерійської батареї 2-го гаубичного самохідного артилерійського дивізіону.
У бойових діях Андрій Біленький брав участь з 30 вересня по 12 грудня 2015 року. А 24 грудня 2015-го у м. Сєвєродонецьку отримав пос­відчення учасника бойових дій.
На фронті він дуже змінився. З фото на нас дивиться мужній воїн–захисник, в очах — залізна воля, а разом з тим — біль та смуток від пережитого.
У середині грудня 2015 року 53-я бригада була виведена із зони АТО. Після цього бійці перебували на полігоні у Черкаському. Довелося пережити неабиякі випробування через нелюдські умови і на полігоні «Широкий лан» у Миколаївській області. Але й тут Андрій не скаржився, а підбадьорював інших.
Із спогадів побратимів: «Оптиміст, життєлюб, справжній друг, на якого завжди можна покластися, відгукувався на прохання усіх, прагнув забезпечити особовий склад усім необхідним, любив правду, виїжджав з усіма на бойові завдання…».
У лютому 2016-го Андрій приїхав у відпустку, та радість зустрічі з рідними була недовгою, лише 10 днів — з 19 по 29 лютого. З березня він знову в АТО, знову непросте солдатське життя, обстріли бойовиків, знову випробування на стійкість, мужність та відвагу…
Капітан Микола Васильович Савченко, зас­тупник командира батареї по роботі з особовим складом, дуже позитивно відгукнувся про молодшого сержанта Андрія Біленького: «Накази виконував чітко, ніколи не підвів. Любив правду, справедливість, не терпів підлабузників, боягузів, не чув від нього скарг. У день загибелі був у добовому наряді по дивізіону».
Він мріяв про повернення до мирного життя та, на жаль, весна 2016 року стала для нього останньою. Догоріла свіча життя Андрія Біленького, та хай ніколи не згасне наша пам’ять про мужнього захисника України.
У Шепетівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів № 6, де Андрій Біленький здобував середню освіту, відкрито присвячену йому меморіальну дошку. Шепетівська громада посмертно присвоїла йому звання «Почесний громадянин міста Шепетівки».
Уже стало традицією у краєзнавчому відділі музею, у розділі експозиції «Борці за Україну», проводити уроки пам’яті, приурочені річниці загибелі захисника України Андрія Біленького. Також у музеї розгорнуто виставку світлин, документів про життєвий шлях нашого земляка.

Матеріали підготувала, спогади записала Лідія ЮХИМОВИЧ, науковий співробітник Музею пропаганди м. Шепетівки.
Детальніше на сайті: https://shepvisnyk.com.ua/ya-pam-yataju-tebe-brate-revazo/