Не без сум’яття споглядає суспільство на важкі потуги Верховної Ради, аби привести на світ законопроєкт під № 2178-10 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обігу земель сільськогосподарського призначення». Проте земельна тема в Україні ніколи легкою не була. І недолугий підхід до неї уже не раз в її історії призводив до суспільних заворушень.

Не без гостроти відбувається і цей процес, наслідком якого є несприйняття пускання «з молотка» української землі мітингарями, протести фермерів, на яких законодавчі новації, на їхнє переконання, ставлять хрест, не обійшлося й без депутатських синців… А під фінал попереднього року, як пам’ятаєте, під стінами Верховної Ради навіть відбулися символічні похорони свині.

 

Схоже, що свиню під фінал однойменного року із його східними термінами, «народне верховенство» таки прагне підсунути. Попри вправляння у поправках, яких до законопроєкту набралося понад чотири тисячі, та кабінетні «розбірки» у Комітеті з питань аграрної та земельної політики ВР серед найбільших «землелюбів» України, суть його за великим рахунком не змінилася.

Ухвала законопроєкту про ринок землі по суті стає початком вітчизняної ери  приватних латифундій (у стародавньому Римі – великі приватні маєтки, де використовувалась праця рабів), коли б не сказати відродження давно забутого поміщицького землеволодіння. Словом, усе повертається на круги свої. І, як казали колись старі люди: пани знову стануть панами, а люди – батраками.

Ця подія за іронією історії навіть збігається із законодавством про соціалізацію землі, ухваленим століття тому, яке визначало перерозподіл приватновласницьких земель в інтересах селянства, яке, правда, згодом загнали у колгоспи. Тепер, схоже, черговий поворот, але вже у протилежному напрямку – її капіталізація магнатами.

Чого варте лише одне положення документа, яке передбачає, що концентрація землі в одних руках становитиме до 10 тисяч гектарів. Колись цієї кількості сільгоспугідь вистачило б на добрий десяток колгоспів. А для хвацького сімейства скоробагатьків, а таких в Україні уже не бракує, того гляди й одного району буде замало.

На Шепетівщині, за даними фахівців управління Держгеокадастру нашого краю, налічується майже 73 тисячі гектарів земель сільськогосподарського призначення, з них понад 5 тисяч – це державні сільськогосподарські угіддя. Згідно з пропозиціями «хрещених батьків» земельних новацій, в одні приватні руки може потрапити у власність 35 відсотків сільгоспугідь лише у межах однієї ОТГ.

Явно прагнемо породити магнатів, які «заткнуть за пояс» навіть колумбійських. Маєте сумнів, що це можливо у наш час? Це у нас поєднати демократію із законністю десятиліттями чомусь не можуть, а «схрестити» феодальні стосунки із діджиталізацією — запросто.

І, як на наш менталітет, до того усе йде. Адже одна справа орендувати в людей землю і знаходити з ними договірні основи, а інша, коли ти власник землі, а люди на ній — ніби зайві двоногі «істоти».

А що світить «маленькому» українцю, коли, як свідчить статистика, він за межею бідності? Селянин, якщо й назбирає якусь суму, продаючи ту ж сільгосппродукцію на ринку, або ж привезе із заробітків, чи зможе він довести походження коштів, як того вимагає нове законодавство? Тож зрозуміло, кому «зелене» світло до ланів  широкополих.

І від такої фортуни замовникам земельних новацій важко втриматись. Навіть якщо за опитуваннями більшість українців ідею продажу земель сільськогосподарського призначення не підтримують.

Правда, останнє, мабуть, вгамувало апетит «землелюбів», бо ж спершу замахнулись, щоб в одних руках можна було сконцентрувати до 200 тисяч гектарів землі. Це як два «Свароги» (та ще й мало буде) в одну кишеню можна покласти. Згодом «посунулись» до 50 тисяч. Та й цифра, на якій зупинились (10 тисяч), теж з розмахом, якщо порівняти, що у Польщі в одних руках дозволено мати лише 500 га. Вміємо ж ми в Україні «гульнути»!..

Отой шабаш навколо землі виявив усе єство його учасників. Чого варті лише епітети, якими вони осипали одне одного під час парламентських дебатів. Навіть не віриться, що усі вони — посланці одного народу…

Втім, коли на кону найбільше багатство країни, яке обіцяє «землю обітовану» для його власників, то тут не до сентиментів. Тут будь-які засоби себе виправдовують, бо ж і ставка того варта.

Адже як-не-як площа чорноземів в Україні  складає 28 млн. гектарів, і це один з найвищих показників у світі. Також вона посідає перше місце у рейтингу розорених країн світу з орною площею 33,5 млн. га. Тобто володіє земельним потенціалом, який становить 5,7 відсотка Європи, і з 60 млн. га території нашої держави понад 70 відсотків складають сільгоспугіддя.

Крім того, ще не до кінця використаний і потенціал «житниці» Європи, яка по суті уже стала її сировинним придатком. За підрахунками вчених, наш агропотенціал використовується менше ніж наполовину. Якщо б довести ефективність використання землі до такої, наприклад, як у Бельгії, то Україна, за їхніми висновками, могла б запросто сама прогодувати майже мільярд людей Земної кулі.

Тож перспектива надприбутків від аграрного сектора за світової продовольчої кризи й боротьби за харчові ресурси очевидна.

І як можна її прогавити? Останнім часом режисери парламентського сценарію навіть забідкалися, що, виявляється, з власності держави без їхнього відома уже зникло близько 700 тис. гектарів землі. Тобто втрачено сільгоспугідь, яких би вистачило на агроресурси двох Ізраїлів. Звісно, усе це було сказано, киваючи на «помилкове» перманентне продовження мораторію на продаж землі, і використовуючи як аргумент щодо його зняття.

Втім, напрошується питання: куди ця земля зникла – «інопланетяни» поцупили (їм від промов у Верховній раді, мабуть, не раз гикнулося) чи що? Чи, може, шкода стало, що учасникам АТО якусь частину її роздали, чи розійшлась не по тих руках, що треба?

Думається, після ухвали законопроєкту № 2178-10 вона таки потрапить у «надійні» руки, і по можливості — якнайбільше. Тим паче, що до того і політична воля у «верхів» є, і «слуги» служать як треба, і пропозиція «ексклюзивна».

Тут Україна дійсно вражає. Адже годі де знайти щось вигідніше — лише державних земель, яких загалом 10,9 млн. га, вистачало б на лан, розміром у дві  Словаччини чи Болгарію. Це, як кажуть, без ярів і лісків. А у перспективі — кинути оком і на земельку, яку можна було б виманити у семи мільйонів українців — власників паїв. А це ще 27,7 млн. га. Тобто таке собі поле розміром понад Великобританію чи Румунію із Молдовою…

Та й ціна нині підходяща. І, як лунає з вуст ініціаторів земельних змін, її треба такою зафіксувати – орієнтовано від 1,5 тис. доларів за гектар землі сільськогосподарського призначення. І це за ті чорноземи, які ворожі зайди вагонами вивозили і яким суглинки Європи і в підметки не годяться, проте коштують у десятки разів дорожче…

До речі, про «підметки». Ціна пари взуття, у якому депутату не соромно прийти до Верховної Ради, стартує з тисячі «зелених», а то й більше.

На Шепетівщині, для порівняння, середня вартість паїв торік складала трохи більше 56 тисяч гривень, при їхніх розмірах по району від 2,25 до 5,01 га. А вартість землі сільськогосподарського призначення у Польщі та Чехії перевищує, відповідно, 10 та 8 тисяч доларів.

Звісно, що вона і в нас згодом подорожчає, а ще стане об’єктом афер та спекуляцій, і у тому сумнівів нема. А надто з огляду на «особливості» національного ринку. Проте, це вже буде інша історія.

А що ж селяни? Їхня роль у цьому процесі доволі визначена. Відколи почалася земельна реформа в Україні, збігло уже доволі часу, якого вистачило на появу нового покоління. Та чи держава досі щось зробила, щоб вони стали господарями на своїй землі?

Звісно, їм під межу двох тисячоліть, як подарунок долі, стали паї. Ніби ні звідкись взялася й орендна плата за них, не бракувало селянам і городів. Та аграрна економічна політика зробила сельчан, швидше, пасинками долі. Ставку зроблено на агрохолдинги, ринок країни, не кажучи вже про зарубіжний — теж не для дрібних виробників.

З часом село «постаріло», стало вимирати. Уже й городів нема кому обробляти, не те що за паї хто візьметься. Практично уже третина тих, хто при розпаюванні колгоспів отримав землю, відійшла у вічність.

За даними управління Держкомзему у Шепетівському районі, з 15868 власників паїв загалом близько 5 тисяч померли, а їх спадщина переоформлена. У масштабах України на даний час вже успадковували 26,8 відсотка власників паїв. Решта їх власників – люди пенсійного віку.

Загалом склалася доволі парадоксальна ситуація, коли, маючи у власності чорноземи, наші співвітчизники-сельчани задовольняються в Україні куцими виплатами агрохолдингів за їхнє використання. Натомість молоді руки із села їдуть за кордон, щоб гарувати на інших й приносити прибутки чужим країнам.

Як тут не згадати уривок із класики столітньої давнини: «От тобі й хазяйські сини, хлібороби… Своя земля просить рук, а він знявся та й…».

Невже, як у тій «Фаті Моргані», через сотню років знову дійшло до того, що «…пестили мрію про землю, а земля повстала, ворожа, жорстка, збунтувалася і втекла з рук, як марево, поманила і, як марево, щезла…».

Варто пам’ятати, що таке визначення подальших земельних відносин одним махом «розв’яже» проблеми в агросекторі – фактично ліквідує весь традиційний уклад життя на селі, разом із самими селами. Не маючи землі й роботи, люди з них просто виїдуть. Швидше відпадуть проблеми із сільською медициною, освітою, дорогами тощо.

Замість сіл залишаться їхні примари та латифундії з наймитами, які вкотре будуть шукати свою правду на землі.

Володимир НИТКА.