ГОЛОВНА СТОРІНКА Цікаво COVID-19: тест на людяність

COVID-19: тест на людяність

62 переглядів

З початку цього року світ дізнався про існування коронавірусу — такого собі підступного, невидимого ворога людства, який кидає виклик дуже несподівано. Майже сім місяців у карантинних умовах живемо в Україні. Інформації про вірус, зас­тереження, алгоритм дій (якщо раптом щось) за цей час уже більше, ніж достатньо. Але завжди це сприймається якось абстрактно, віддалено, з думкою, що це — не про мене. Насправді такий, візуально красивий, РНК генома коронавірусу 2019-nCoV часто виявляється небезпечнішим, ніж можна собі уявити.
I відчуття, коли дізнаєшся про позитивний ПЛР-тест на коронавірус, теж зовсім інші, ніж коли читаєш «лайфові» історії про незнайомих людей, котрі уже здолали COVID. I світ навколо змінюється разом із тим тестом, бо стає зрозуміло, що він не лише ідентифікує вірус, а швидше — тестує наше життя на людяність, на розуміння, на готовність сприйняти те, що ми — частина Земної кулі, якою неймовірно швидко поширюється нова, ще не до кінця вивчена хвороба — коронавірусна інфекція.
I ми, так само як і все населення світу, маємо навчитись жити з цим, бути готовими захищатися, а коли так трапиться — прийняти виклик і боротися. За життя, за право одужати, щоб зрозуміти, наскільки цінними є і хвилини радості, і важкої праці, наскільки любиш своїх рідних і близьких, наскільки багато людей тобі бажають добра і моляться за тебе, наскільки, зрештою, героїчною і, без зайвого пафосу, жертовною є професія медика.
Порівняти її можна лише з військовими, але якщо другі бачать і знають ворога в обличчя, то перші — лише відчувають, рятуючи тих, хто прийняв удар, не знаючи при цьому реальної межі власної безпеки. Сьогоднішня історія — не із чийогось, як зазвичай описують журналісти, досвіду, а із власного. Із особисто пережитих днів і ночей журналістки із Ярмолинець.

Кілька днів невизначеності — і підтвердження хвороби — позитивний тест ПЛР. Не скажу, що це був страшний шок. Мені пощастило, що. очікуючи результату, зі мною постійно на зв’язку були лікарі нашої Ярмолинецької ЦРЛ Альона Володимирівна Соломон та Антон Єлісейович Данчу, які допомагали і як медики, і як добрі друзі — порадою та словами підтримки.
Ще одна мужня і хоробра наша медпрацівниця мене до глибини душі вразила — медсестра Ірина Погурало, яка входить до мобільної бригади ЦРЛ та безпосередньо контактує із хворими з підозрою, відбираючи у них біоматерал для тестів. Усміхнена та привітна Іринка, переступаючи поріг дому, добрим словом вселяє упевненість, що все буде гаразд.
У моєму випадку необхідна була госпіталізація. Із Хмельницької інфекційної лікарні за мною прибула автівка «швидкої допомоги». Чи було страшно? Ні, швидше, стало спокійніше. Адже діагноз встановлено і я — у руках професіо­налів. Найбільше завжди гнітить невизначеність.
Коли автівка зупинилася у дворі медзакладу, до мене швидко підійшли співробітники лікарні у захисних костюмах, спеціальних мас­ках та окулярах. Ці люди одразу здалися схожими на Янголів — чи то через одяг і взуття, чи то через отой рятівний погляд з-під окулярів, за який хотілося вхопитися обома руками.
Мене провели в лікарняну палату першого дитячого відділення ГРВІ. Безсилля, висока температура та нестерпний головний біль, про який сміливо можна сказати, що «зносить дах», просто повалили мене на ліжко.
А далі прийшли вони — Янголи, бо навіть сьогодні, пишучи ці рядки, ловлю себе на думці, що при зустрічі десь у місті нікого з них не упізнала б, бо бачила лише очі з-під захисних окулярів. А у них — море добра і співчуття. Ще усі хворі бачили крізь захисні костюми їхні душі — чисті, жертовні, безмежно великі.
Тому дуже хочеться, щоб усі, кого, не дай, Боже, спіткає ця підступна хвороба, знали, що ми має­мо рятівників, які самовіддано захищають і борються за кожну людину, котра потрапляє на лікарняне ліжко. І яких так хочеться знову і знову називати Янголами.

ОКСАНА
АНАТОЛІЇВНА
Лікар Оксана Анатоліївна Сторожук — найочікуваніший гість у лікарняній палаті. Крім необхідних маніпуляцій, які лікар щодня здійснює під час обходу, вона приносить із собою слова, що підбадьорюють, створюють настрій, а головне — дають відповіді на усі запитання пацієнтів. А як лікарка радіє разом із кожним хворим, коли є позитивна динаміка, коли людина буквально оживає після кількох днів лікування! Що вже й говорити, коли приходить такий очікуваний негативний тест ПЛР на COVID-19!
На жаль, не запитала Оксану Анатоліївну ні про попередній досвід роботи, ні про те, чому вона ухвалила рішення лікувати хворих на коронавірус, скільки уже людей завдяки її професійній допомозі подолали хворобу?
Певно, той вірус разом із нюхом та смаком забрав у мене і головні журналістські інстинкти. Але у ті дні здавалось, що і так все зрозуміло, бо у душі панувало відчуття, що Оксану Анатоліївну знаю давно і безмежно їй довіряю, у тому числі найцінніше — здоров’я і життя.

ІВАН
Серед середньої ланки медпрацівників побачити чоловіка, ще й такого молодого та, упевнена, красивого — велика рідкість. У відділенні його знають та люблять усі хворі і ніжно називають «наш Ваня». Він і справді особливий, бо безмежно відданий справі, яку обрав і жодного разу не пошкодував про те, що став на непросту стежину медпрацівника. Неймовірна харизма та позитивна енергетика, високі професійні риси та навички — здається, усе поєдналось у цьому молодому чоловікові.
Іван Ніколаєв родом із села Скаржинець Ярмолинецького району. Нав­чався у Хмельницькому медичному коледжі, працював в обласній психіатричній лікарні. До інфекційної лікарні прийшов трохи більше двох місяців тому, коли виникла потреба кваліфікованих кадрів у відділеннях, які розгорнули для лікування хворих коронавірусом.
Доба чергування у захисному одязі, який так і хочеться назвати скафандром, нескінченні ін’єкції та більше двох десятків хворих, майже усі з яких мають мобільний номер телефону Вані, і незважаючи чи то день, чи ніч при потребі кличуть його на допомогу. Саме так сталося і зі мною, коли опівночі відчула нестерпний жар у тілі та важкість дихання.
Щоб бути лаконічною, скажу лише, що три години поспіль Іван Ігорович тримав цей бій — за моє здоров’я і життя. І ось тоді, о третій ночі, коли рятівна крапельниця повернула ртутний стовпчик термометра у зворотний бік, мені вдалося дізнатися хоч щось про свого Янгола-охоронця.
Знаю, що нині Іван разом із сім’єю мешкає в обласному цент­рі, безмежно любить своїх двох маленьких донечок та дружину, часто буває у батьків, щоб допомогти по господарству. Ось таким вийшло несподіване бліц-інтерв’ю. І зараз чомусь дуже хочеться, щоб ці рядки прочитали батьки Івана, бо не лише я, а й багато людей, які лікувалися у відділенні, щиро дякують їм за такого чудового сина.

ВІРА
Певно, Вірочка Янкова — одна з наймолодших співробітниць відділення, їй усього 19 років і лише кілька місяців тому вона отримала диплом Чемеровецького медичного коледжу. Із студентської лави — одразу у бій з коронавірусом. У бій, бо це справжня війна за життя людей, котрі у знемозі чекають порятунку.
Добра та ніжна, водночас упевнена та відповідальна — ось так охарактеризувала б цю молоду медсестричку. Разом із необхідними процедурами обов’язково додасть порцію любові та стійкості, розпитає про справи, заспокоїть, дасть слушну пораду. Ну, справжнісінька сестра милосердя!
Родом Віра із села Калюсик Віньковецького району, з хорошої сім’ї, де усі — працелюбні та щирі. Така ж і вона, з ласкавими, усміхненими очима та чуйним серцем. Про усіх хворих турбується, як про рідних, хвилюючись, коли людині важко, радіючи, коли одужують.
«Ні, не важко, — відповідає, коли запитую, чи втомилася. — Я люблю людей і хочу їм допомагати. А ще додає сил наш дружній колектив, бо усі ми працюємо злагоджено, підтримуючи один одного, розподіляючи навантаження, бо маємо одну мету — допомагати людям, які до нас потрапляють».
Про кожного з тих, хто заходив до лікарняної палати — прибирав, приносив сніданки, обіди і вечері, виконував призначення лікаря можна писати безкінечно довго — вистачило б газетних шпальт! Я безмежно вдячна усьому колективу 1-го дитячого відділення ГРВІ Хмельницької обласної інфекційної лікарні, який очолює чудова лікарка, мудрий керівник, прек­расна жінка Вікторія Романівна Леньга.
Назву імена медпрацівників, які вдалося дізнатись: Олена Магрук, Наталія Кухар, Альона Гринкевич, Діана Капура, Даша Холєвіна, Оксана Сомик, Тамара Успенська. Може, когось не назвала, то прошу пробачення, але усім від душі дякую за працю, за людяність і щирі серця!
Також дуже хочу подякувати усім, хто мене підтримував та допомагав під час хвороби — батькам, рідним, друзям, колегам. Ви мене рятували телефонними дзвінками та смачними передачами, а головне — молитвами. Кожному дякую і радію, що добрих, щирих людей у світі набагато більше, ніж тих, хто чомусь отримує задоволення, смакуючи чужу біду, додаючи власних приправ.
Усім людям бажаю міцного здоров’я! Бережіть себе і своїх рідних, цінуйте життя уже сьогодні і культивуйте добро, бо це — найкращі ліки від усіх хвороб.
Алла ГУМЕНЮК, редакторка Ярмолинецької газети «Вперед».

Залиште Ваш коментар
Перевести