Цю зустріч з ветераном Другої світової війни, тієї, яку ще недавно називали не інакше як Великою Вітчизняною, коськівчанином Петром Вікторовичем Кавалером нині звичайною й не назвеш. Адже він – з останніх переможців, колись чисельної когорти, однак яких нині у нашому краї у живих залишились одиниці.
Й відрадно, що на схилі своїх поважних сивочолих літ колишній фронтовик зберігає притаманні йому бадьорість духу, жвавий характер, життєвий оптимізм і ясну пам’ять, у якій назавжди закарбоване героїчне минуле покоління, на долю якого випало воєнне лихоліття.
Тож коли ми із старостою села Коськів Олександром Столярчуком навідались до поважного ветерана у переддень пам’ятної дати Перемоги над нацизмом, то, звісно, не втримались, аби не відзначити його молодечу чіпкість як на 95-ліття, яке має цьогоріч йому виповнитися.
— Можете підняти вікову планку вище, уже цей ювілей насправді проминув у березні, — сміється донька довгожителя Надія. – Адже запис дати народження батька було зроблено вже після хрестин. А вони відбулися значно пізніше, на Михайла, коли всі польові роботи у селі було пороблено. Тож у нього, вважайте, дві дати народження. Та й називали спершу навіть Михайлом. Так що «багатий» початок його життя…
І дійсно життєва нива Петра Вікторовича Кавалера «вродила» подіями рясно. Народився він у сім’ї дванадцятою за рахунком дитиною, наймолодшим був. Дитинство і юність його гартувало тогочасне буття. А воно легким не було, а трудовим, голодним й незаможним. А тут ще й війна. Уже хлопчаком, коли прокотився фронт на Схід, допомагав офіцерам-оточенцям, щоб ті не потрапили до рук окупантів. Тримав зв’язок і з партизанами. А щоб самому не потрапити у лави так званих остарбайтерів, то довелось переховуватись. Особливо небезпечно стало, коли в їхній хаті «заквартирував» екіпаж німецького танка. Але справа вже йшла до вигнання ворога, яке настало у першій декаді березня 1944 року.
Як пригадує Петро Вікторович, як тільки 6 березня звільнили від німців село, одразу ж наступного дня взявся возити поранених у лікарню в Гриців, яких було дуже багато. Тоді йому виповнилося вісімнадцять років. Тієї весни і його недуга прикувала до ліжка на цілих два місяці. Адже тоді було не до медичної допомоги, лікарів же у селі катма.
Єдиною розрадою стало пожвавлення на довоєнному військовому аеродромі поряд з селом, який почергово за потребою використовували різні льотні частини. З цікавістю юнак спостерігав як на летовище сідали та злітали то Іл-2, то П-2. А за ними настала черга приземлитись Іл-4. Як виявилось, це були літаки прославленого гвардійського авіаційного Брянського корпусу дальньої дії і це стало переломним моментом у долі коськівчанина.
— Я познайомився з хлопцями з частини. На їх прохання почав носити бійцям молоко. Звернувся до старшини роти Шабанова, щоб взяли на службу, адже ровесники вже були на фронті. Старшина допоміг скласти рапорт на ім’я командира, бо перед війною закінчив лише чотири класи, то боявся наробити помилок, — ділиться спогадами з обпаленої війною пори Петро Вікторович. – І що думаєте, прийняли! Зарахували в окрему роту зв’язку, якою командував лейтенант Васильченко, він з Дніпропетровська родом. Той же старшина Шабанов, за національністю чуваш, видав мені повний набір обмундирування й почалась служба. Лише за якихось чотири місяці надійшла повістка з польового військкомату, який був у Грицеві…
З гордістю говорить ветеран про прославлених льотчиків, багато з яких вже на той час були Героями Радянського Союзу – командира частини Олександра Шапошникова, його заступника Василя Решетнікова, комесків Яковлєва, Поткіна, Панічкіна та багатьох інших, імена яких й дотепер береже незрадлива пам’ять.
А ще — про велику роль дальньої авіації, зіграну у наближенні Перемоги. Льотна частина Петра Кавалера йшла за фронтом та завдавала дошкульних ударів по ворогу далеко у його тилу. Вдень і вночі, часто за складних метеоумов її льотчики бомбили важливі промислові та військові центри противника – Берлін, Будапешт, Бухарест, Данціг, Констанцу, Остраву та інші, брали участь практично у всіх військових операціях 1-го Українського фронту, підтримували своїми діями й інші фронти. І у тому надійно їх супроводжувала окрема рота служби земного забезпечення літаководіння, у складі якої ніс надійну ратну вахту гвардії сержант Петро Кавалер.
У її розпорядженні були проводові радіостанції, прожектори, світломаяки та пеленгатори, за допомогою яких забезпечувались нічні польоти дальньої авіації, дотримання льотчиками заданого бойового курсу і повернення на свою територію та свій аеродром. І всі були впевнені: «Мачта» (саме такий позивний був у нашого земляка) за будь-яких ситуацій не підведе. Він свій обов’язок лінійного зв’язківця виконував з честю і добросовісно…
Із просуванням фронту на Захід, передислоковувалась й авіаційна частина, щоб поближче до цілей ворога. Після визволення України у жовтні, командир корпусу відбув на територію Польщі, звільнення якої ще тривало, для пошуку підходящого аеродрому. Незабаром прилетів транспортний «Дуглас», який за сім перевезень весь особовий склад роти зв’язку з майном «перекинув» на нове місце несення служби.
А ним виявилось польське місто Замостя із його чудово впорядкованим летовищем. Звідси льотчикам і до Берліна було ближче добратись, і погода наче «тягнула», сприяла польотам. Тут же, в Замості, Петро Кавалер й зустрів Перемогу.
— Пам’ятаю, останній виліт бомбардувальників, який довелось супроводжувати зв’язком, відбувся 7 травня 1945 року. Наступного дня чекаємо наказу, проте минають година за годиною, а його чомусь нема. Як раптом дзвінок з комендатури: Перемога! Й тут же розпочалась стрілянина, всі раділи, одним словом, всі почуття не передати, — мовби заново переживає незабутню мить історії Петро Вікторович.
А ще, як він пригадує, наступного дня у його підрозділ привезли бочку живого німецького пива, тож свято тривало аж два дні…
Проте із закінченням війни, ратним сторінкам біографії Петра Кавалера було ще далеко до завершення. Льотний особовий склад був передислокований в Україну, під Полтаву, а зв’язківців чекала служба у новосформованій частині зв’язку. Тож 14 червня 1945 року Петро Кавалер, як і інші однополчани, склав присягу й ще на довгих сім повоєнних років стояв на захисті Вітчизни. Спершу частина, яку оснастили новенькою спецтехнікою зв’язку, базувалась у Білостоку, потім два роки дислокувалась у Клімово, в Росії. Пам’ятним для ветерана був ювілей Й.Сталіна, який відзначали 21 грудня 1949 року. На сімдесятиліття генералісимуса усім видали сто грамів та вручили нагороди.
А наприкінці служби потрапив у Бердичів. Словом, довгими були оті ратні мандри, під час яких і багатьох людей пізнав, і чимало пам’ятних подій пережив.
Додому, у Коськів, повернувся аж у листопаді 1952 року вже 26-річним парубком.
— У такому віці вже й не дуже хочеться ходити до дівчат, — жартує Петро Вікторович.
Проте поволі втягнувся у мирне трудове життя. Одружився у тому ж році. Як каже, обрав за супутницю життя ту, яка краща господиня. Відтак з дружиною Антоніною Василівною, яка, на жаль, пішла у засвіти вісім літ тому, прожили, як кажуть, душа в душу 63 роки. Виплекали трьох доньок – Анну, Євгену та Надію, вона — найстарша і тепер опікується батьком. А ще багатством ветерана є його п’ятеро онуків, чотири правнуки та праправнучок.
У повоєнний час герой нашої оповіді звів сам хату. Все життя пропрацював різноробочим у місцевому колгоспі. Ще донедавна очолював первинну сільську ветеранську організацію. Зараз його естафету перейняли молоді захисники України. Проте й нині, на схилі літ, Петро Вікторович Кавалер на втрачає сили духу, старається тримати тіло й зір, як він каже, у формі, щоб завжди бути у строю. Й заповідає нащадкам берегти і захищати нашу святу українську землю.
Володимир Нитка.
На знімках: ветеран Петро Кавалер з донькою Надією, онуком Сергієм та старостою села Олександром Столярчуком;
з бойовими побратимами після війни. П.В.Кавалер — крайній ліворуч (фото з сімейного архіву).
