За 30 років у незалежній Україні виросло нове покоління громадян — успішних й амбітних, відкритих до нових ідей та змін, готових жити і працювати задля процвітання своєї держави, писати її історію.
Дарія Іванова — бібліотекар відділу абонементу Шепетівської міської бібліотеки № 1. Народилася за три дні до проголошення Незалежності, 21 серпня 1991 року, у Шепетівці.
— Тридцять років для мене, як і для країни, — це своєрідна віха, коли, озираючись, аналізуєш зроблене, підсумовуєш перемоги та невдачі, прораховуєш майбутні кроки, — каже Даша. — За ці роки заробила чимало «гуль», спробувала себе у різних напрямках, галузях. Все, як і у нашій державі.
З дитинства Дарія пов’язувала своє життя з книгою, любов до якої прищепив їй батько власним прикладом — він багато вчився, читав для душі.
— Тато служив у «дванадцятому містечку» і мені часто доводилося бувати у його військо- вій частині. Запам’яталися концерти, зустрічі, бібліотечні заходи для військовослужбовців, різні культурні заходи, — продовжує Дарія. — Потім були шкільні роки, що остаточно визначили мою прихильність до гуманітарного напрямку та «відсунули» на другий план точні науки. По закінченні школи вступила до Хмельницької філії відкритого Міжнародного університету розвитку людини «Україна» за спеціальністю «секретар-референт». Протягом навчання доводилося писати багато рефератів і я стала постійною відвідувачкою бібліотеки ім. Коцюбинського: у читальній залі займалася навчанням, а на абонементі підбирала книжки для душі. Мені дуже подобалася атмосфера бібліотеки, зокрема, завдяки нашій викладачці бібліотечної справи Галині Островській. Вона, як і мій батько, прищеплювала любов до книги. Зрештою я визначилася — хочу бути бібліотекарем!
Але не завжди наші бажання одразу втілюються у життя. Можливо, щоб мрія стала реальністю, потрібно пройти певні випробування.
— Вакансії у бібліотеці на той час не було, — продовжує розповідь Даша, — тож я поїхала до подруги в Одесу і з її легкої руки… стала офіціанткою. Працювала у кафе. Було важко, але я з маленької дівчинки, яка перебувала під батьківською опікою, ставала дорослою, отримала певний досвід. Згодом повернулася додому, бо сумувала за рідними. Роботи у бібліотеках знову не було. Тому вирішила піти служити у «дванадцяте містечко». Прослужила 8 років, зустріла там свою «другу половинку» — Віталія.
Кажуть: якщо дуже хотіти, то мрії, рано чи пізно, втілюються у життя.
— Нарешті, близько двох років потому, з’явилося місце у бібліотеці і я з головою пірнула у загадковий, чарівний світ. І саме тоді відчула себе на своєму місці. У 30 років я відкриваю, як кажуть, нову книгу життя, враховуючи усі мої злети і падіння, навчання «у першому томі». Я не можу сидіти, склавши руки, мені потрібно рухатися.
Власне, так само, як і нашій державі. Вона змінюється: щось виходить, щось — ні. Її хода стає твердішою, погляд упевненішим — стаємо мудрішими! Переконана, що Україна постане у числі кращих країн Європи!
Спілкувався Володимир Корольков