Наближалося Різдво 1944 року. На Шепетівщині тривали жорстокі, запеклі бої. Гітлерівці намагалися за будь-яку ціну утримати Шепетівку, чинили шалений опір. Великими, неймовірними зусиллями наших воїнів 11 лютого 1944 року німецько-нацистські війська були вибиті з міста.
До цього, на початку січня 1944-го, із села Городища евакуювали усіх людей. У долині між селами Городище та Пашуки усіх чоловіків віком від 17 років і старших забрали, щоб із станції Чотирбоки відправити до Німеччини, зокрема мого батька і брата, якому було 17 років. Пішли чутки, що пізніше до рейху будуть відправляти й жінок.
Нам з мамою вдалося втекти. Ми пішли шукати притулку і щось поїсти. Ставлення людей до нас було різним і багато хто не хотів прийняти нас до хати. Була уже ніч, холодно, мороз… Хоч би у куточку якоїсь хати пересидіти ніч.
Зрештою якась добра жінка нас прийняла. У її хаті було повно людей — таких, як ми. Я відразу заснула.
Так закінчився один день з моїх прожитих років воєнної пори. День, який увібрав у себе стільки болю, відчаю, горя, страху і сліз… День, коли у багатьох людей змінилась доля. День, коли люди потрапили у німецьке рабство. День, у який я стала набагато дорослішою, а слово «війна» стало для мене найстрашнішим назавжди, з-поміж усіх інших слів.
На той час мені йшов восьмий рік. А коли почалася війна, мені було 5 років.
Наступного дня ми вирішили йти подалі від фронту, зупинились у селі Бейзимах. Коли наприкінці березня німці без боїв пройшли через це село, ми повернулися додому, у Городище.
На жаль наша хата не вціліла. Залишилася лише частина печі на тому місці, а ще у льоху — рядно і дві подушки, які були сховані. Ми раділи, що уже вдома. З цього почалося наше нове життя. А через рік, у 1945-му, настала довгоочікувана Перемога.
Пам’ятаю, що Шепетівка була у руїнах, розтрощена. Ще через кілька років після звільнення недалеко від міського парку стояли розбиті багатоповерхові будинків (їх називали ДОСами).
Під час перебування на наших землях гітлерівці теж вбивали, розстрілювали, вивозили людей до Німеччини, брали заручників. Але села, які були на віддалі від стратегічних об’єктів, залишилися не зруйнованими.
Нині ж нові окупанти нищать усе, що є на українській землі, горить усе, що може горіти. Вони постійно завдають ракетні удари. Але тепер працюють волонтери, які доставляють гуманітарку, є певні соціальні виплати, виплачуються пенсії. Держава та уряд з усіх сил намагаються зробити усе можливе і неможливе.
При німецьких окупантах люди виживали за рахунок того, що виросло у городі, але тоді не вбивали усіх людей підряд, як це є тепер.
Виповнюється 79 років, як для шепетівчан скінчилися жахіття тієї, уже далекої, війни. Я ніколи не думала, що це страхіття знову повториться у моєму житті.
Я пам’ятала події попередньої війни усе життя. Цінувала мир, спокій, стабільність. Я раділа, що мій син живе у мирний час. Колись писала про воєнні роки у нашу міськрайонну газету. Тоді закінчила свою розповідь такими рядками:
Ти спиш тепер спокійно, сину,
Квітує рідна сторона.
Не бачиш ти страхіть жахливих,
Які може нести війна.
Був час мого дитиства також,
Літали коршуни страшні.
Снарядів свист і людський стогін
Я навіть бачила у сні.
А тепер, на жаль, з’явилися нові окупанти — ще гірші, ніж у роки Другої світової війни. Але не втрачаймо надії, єднаймося, борімося, хто як може, молімося, підтримуймо одне одного! З оптимізмом дивімось вперед і чекаймо Перемоги! Вона неодмінно настане!
Боже, великий, єдиний! Нам Україну храни…
Ольга ВІЛЬБІЦЬКА, с. Городище Шепетівського району.