ГОЛОВНА СТОРІНКА ГОЛОВНІ НОВИНИ Дев’яносторічний Іван Дигодюк із Чотирбок читає «Шепетівський вісник» без окулярів

Дев’яносторічний Іван Дигодюк із Чотирбок читає «Шепетівський вісник» без окулярів

3 переглядів

Поціновувачів нашої міськрайонки ми завжди раді вітати на шпальтах  газети. У автобусі, що курсує на Гриців, пасажири мені розповіли, що нашу газету читають уже багато років і не уявляють без неї свого життя.

Розповіли і про мешканця с. Чотирбок Івана Івановича Дигодюка, який влітку відсвяткував 90-річний ювілей. Цей поважний чоловік і досі читає нашу газету без окулярів!

Тож цього разу наше відрядження – у село Чотирбоки.

Іван Іванович, мабуть, чи не єдиний житель села, що має такий поважний вік. Він проживає нині з донькою Лідією Іванівною і зятем Миколою Тимофійовичем Костюком.

Насамперед запитала у дідуся, скільки років він читає і передплачує «Шепетівський вісник». Іван Іванович усе добре пам’ятає, має світлий розум і гарний слух. Проте замешкався із відповіддю, бо газету передплачує уже більше 50 років.

Звичайно, тоді вона називалася «Шляхом Жовтня», мала іншого редактора, інший колектив журналістів. Незмінним залишилося лише основне призначення нашого видання – розповідати про хороших людей Шепетівщини, порушувати наболілі проблеми, допомагати наших читачам не втрачати віри у добро.

Іван Іванович народився у Чотирбоках 7 липня 1928 року, на свято Івана Купала, відповідне ім’я вибрали і йому. Зростав у роботящій селянській сім’ї, де батьки трудилися зранку до вечора, не покладаючи рук. Батько, Іван Федорович, грав на кларнеті, тож іноді підробляв на весіллях, а мама, Марія Павлівна, поралася по господарству.

Найбільше надбання та багатство сім’ї Дигодюків – це восьмеро дітей. На жаль, четверо з них померли зовсім малими. Виросли і вилетіли з батьківського гнізда Ліза (1920 р. н.), Ніна (1922 р.н.), Федір (1926 р.н.) та Іван (1928 р.н.).

Нелегким був життєвий шлях ювіляра, його брата та сестер. Довелося пережити багато поневірянь – голод, війну, розруху. Закарбувалося у пам’яті, як німці стояли у селі. Одна із сімей (Літнякови) активно допомагала партизанам, за що і поплатилася. Фашисти жорстоко розправилися з родиною – жінку і чотирьох дітей розстріляли, а чоловіка і старшого сина забрали у полон. Більше про них ніхто не чув.У пам’ять про родину у селі назвали вулицю.

Іван під час окупації ще не досяг повноліття. А коли у 1944 році окупантів вигнали із села радянські війська, хлопця викликали до сільради і наказали збиратися. Їх тоді 8 осіб – чотирьох хлопців та чотирьох дівчат – з другої спроби відправили на Схід України – піднімати, як мовиться, Донбас.

Їхали у товарному вагоні і за кілька днів важкої дороги прибули у село Партійна Комуна Ворошиловоградської  (нині Луганської) області. Молодь розселили по квартирах.

Дармовою робочою силою вважала комуністична верхівка молодих і здорових юнаків та дівчат з України. Тож особливо не панькалися, як кажуть, а давали об’ємні завдання, виконати які іноді було не під силу.

Проте Іван зі своїми односельцями робив усе, що треба було – до шахти підвозили кріплення тощо. Через кілька місяців молоді «добровольці» уже тягнули телефонну лінію зв’язку, зокрема, від Донецька до Маріуполя.

Якось на завод «Азовсталь» привезли залізницею трансформатори, проте вони були такими великими, що до місця встановлення їх доправляли кіньми і від великого навантаження і тертя колоди під вантажем займалися.

У 1948 році Іван повернувся до рідного села і пішов працювати монтером колії на залізницю. Саме тоді його призвали до лав армії. І знову пізнав колізії радянської системи, де люди – просто одиниці статистики.

Довелося солдатові і тисячам його побратимів будувати залізничну колію Кізел–Перм у глухій тайзі. Як сказав один із командирів: «Де ступала нога оленя – тепер їздитиме локомотив».

Поїздом у січні, у лютий мороз, солдатів привезли у м. Брянськ, там з’єднали з новобранцями з Білорусії (усього близько 300 осіб). А із Брянська звичайними «полуторками» без накриття везли зимової пори у тайгу. Холод був несамовитий, вітер, здавалося, пронизував кожну клітинку. Новобранці тулилися один до одного, а коли вже зовсім була несила, виходили з машини і бігли за нею, щоб зігрітися.

Розташували новоприбулих у школі, у кожного був матрац, а спали, зазвичай, на підлозі. Від школи до місця вирубки – 7 кілометрів, які долали щодня. Спочатку вирубали просіку та дорогу, зробили стоянку. Вирили ями та облаштували бараки-землянки, у яких помістили дерев’яні нари. Мешкали у таких землянках до 60 осіб, грілися двома «буржуйками».

Слухаючи розповідь Івана Івановича, мимоволі подумала, що саме так утримували ув’язнених на Колимі, де також вічна мерзлота і нелюдські умови. Так і тут, фактично у центрі Росії, молоді солдати «мотали» строк служби. Вони обморожували кінцівки, хворіли, мерзли. Але вижили за рахунок молодості, здоров’я і сили духу. Можливо, саме там і загартувався характер Івана Івановича, адже все інше у порівнянні з такою службою видавалося дитячими забавками.

За три роки солдати збудували у тайзі залізницю. Іван Іванович і досі пам’ятає, як щоденно треба було вирити 6 кубометрів мерзлої землі. А якщо не справляєшся, то після вечері знову йдеш працювати, а не відпочивати у казармі.

І лише приїзд одного командира, який виявився людянішим за інших, поклав край цьому цинічному порядку. Після втручання офіцера солдатів уже не примушували йти доробляти норму.

З 1948 по 1951 рік тривала його служба. Але все колись закінчується, тож і їй настав кінець – Іван Дигодюк приїхав нарешті додому. Відразу влаштувався на роботу у будівельну бригаду місцевого хлібоприймального підприємства. А потім чимало років, аж до виходу на заслужений відпочинок, був механізатором. Виходити на пенсію не поспішав, бо ще мав бажання працювати. Останні роки  трудився старшим сушильним майстром.

Весь цей час поруч із ним була його друга половинка — Ганна Андріївна, дружина і надійний тил, порадниця і підтримка. Вони побралися у 1953 році, а познайомилися трохи раніше, коли Іван ходив на хлібоприймальне підприємство через обійстя батьків Ганни.

Усього було на їхньому шляху, але Господь дарував Дигодюкам велику милість – 65 років вони йшли поруч. Народили і виховали п’ятеро дітей: Ніну, Ольгу, Лідію, Марію і Володимира. Усі діти добре влаштувалися у житті, створили власні сім’ї й ніколи не забувають про батьків. І лише доньки Марії уже немає на цьому світі. У Івана Івановича 11 внуків та 9 правнуків.

На жаль, дружина не дожила до ювілею Івана Івановича – взимку цього року поринула у кращі світи. Ювіляр тяжко пережив втрату рідної людини, потрапив у лікарню, довго оговтувався.

Досить цікавим є факт, що Івана Івановича двічі, так би мовити, «списували» обласну лікарі. Проте за життя він тримається міцно.

Перший раз критична ситуація з його здоров’ям виникла якраз тоді, коли родина планувала відзначати 50-річчя подружнього життя Дигодюків, у 2003 році. Перед цим Іван Іванович дуже застудився і захворів. У Грицівській лікарні, куди його доправили рідні, доньці відверто сказали, що дідусь уже не «викарабкається». Дійсно, загроза була великою, тому рідні відвезли Івана Івановича у Хмельницьку обласну лікарню, де відкачали з легень рідину і фактично подарували ювіляру життя.

А вже влітку цього року рідні вдруге почули невтішні прогнози лікарів – дідусь тоді перебував на лікуванні у хірургічному відділенні, де переніс операцію. Після наркозу дві доби Іван Іванович не приходив до тями, кілька днів нічого не їв. Але любов і підтримка, турбота рідних людей знову зробили диво – Іван Іванович зустрів нас веселим і бадьорим. З його розповіді можна не тільки матеріали до газети писати, а й книгу спогадів.

Тож ми бажаємо ювіляру здоров’я, гарного настрою і багато років життя у колі люблячої родини!

Наостанок Іван Іванович обіцяв запросити нас на сторічний ювілей. Що ж, будемо чекати! 

На знімку: Іван Дигодюк з донькою Лідією.

Залиште Ваш коментар
WP2Social Auto Publish Powered By : XYZScripts.com
Перевести