Ольга — шепетівчанка, яка 18 років працює в Італії доглядальницею. У неї це вже третє місце роботи. Спочатку доглядала за дідусем після інсульту. Сама за професією медсестра, тому її й вибрали, бо вміє робити знеболювальні уколи. Але їжу не готувала і в будинку не прибирала.

Другою «пацієнткою» Ольги була літня жінка. Сеньйора видалася досить вередливою. То їй одне не подобалося, щось не смакувало, а ще хотіла, щоб служниця постійно була у полі її зору. Ольга дуже втомлювалась, хоча і звикла. Діти цієї сеньйори гарно до неї ставилися, добре платили.

Коли вперше їхала у так звану відпустку, бо син одружувався, то навіть стара сеньйора попросила швидше повертатися, бо, мовляв, скучатиме за нею. П’ять років не була у Шепетівці, заробляла на навчання сина в університеті…

Повернулася через місяць і доглянула жінку до її смерті.

— Я у містечку заробила добру репутацію. Як померла моя сеньйора, то відразу мене покликали її сусіди, аби доглядала за їхньою мамою. З нею поталанило, бо спокійна, добра пані. Та ще й давно лежача. Гуляти з нею не треба, при потребі роблю уколи, даю пігулки. З усіх попередніх робіт вперше почуваюся добре. У неділю маю повністю вільний день, ходжу до церкви, зустрічаюся з нашими заробітчанками. Лише іноді увечері охоплює туга, хочеться в Україну.

Запитую, чи хоче повернутися додому, чи, зрештою, вже заробила стільки, скільки хотіла.

— Чи повернуся додому? Ще не вирішила. Там мені краще, ніж тут. Вже «акліматизувалася». Не відчуваю, що мені 60 років. А щодо грошей, то трохи заробила, синові квартиру купила у Києві. Та й у Шепетівці на нього свою переписала.

Чоловік мій на другий рік, як я поїхала на заробітки, підженився. Пішов до моєї далекої родички. Потім вона його вигнала, бо став зазирати у чарку. Зрештою, спився і помер.

Я не часто додому приїжджаю, побуду тут трохи і не витримую, їду назад. А це ось на католицький Великдень приїхала. Полікувала зуби, бо там дуже дорого. На цвинтарі порядок навела.

Син з невісткою та двома внуками приїздив на «нашу» Пасху. Раділи гостинцям, які їм привезла. Хоча я для них і так постійно передаю з Італії.

Син натякнув, що у Києві життя дуже дороге, потрібні гроші на навчання дітей, репетиторів, гуртки. Дала дві тисячі євро. А сама думаю, що цьому не буде кінця-краю до моєї кончини.

Я з дітьми часто по «скайпу» розмовляю. Іноді здається, що втомлюю своїми розмовами, запитаннями. А у Шепетівці у мене вже рідних немає. Батьки одне за одним кілька років тому померли. Старший брат загинув у ДТП, а його дружина – росіянка, виїхала до Росії.

Я прожила стільки років на білому світі, але не знаю, чи вдоволена собою. Хотілося  б на старості пожити для себе, ні від кого не залежати, ще поки зможу, буду за кордоном жити. Там пенсіонери гарно живуть, усі про них турбуються. А на схилі літ, такі як я, українки, їх доглядають.

А знаєте, чого я найбільше сьогодні хотіла б? Повернутися у ті часи, коли були живі мама і тато, у повному складі була родина, усі збиралися  у батьківській хаті на свята, раділи зустрічам, мама усіх смачно пригощала. Усім було затишно, тепло і добре. На жаль, минули ті часи, і їх не повернути…

Ольга їде до Італії після Провідної неділі.