Переглядаючи якось свої щоденники, натрапив на записи, датовані 26 грудня 1973 року. Відверто кажучи, за плином років і подій уже доволі невиразно згадую про зустріч з героєм оповіді – Феліксом Станіславовичем Ліпським. Цю щоденникову розповідь, а мені на той час щойно виповнилося дев’ятнадцять, подаю майже без змін.

Шкода, що не вдалося відстежити подальшу долю літпрацівника довоєнної районки «Шлях Жовтня», яку читачі шанобливо нарекли «Шляхівкою». Адже коли написав недавно листа Ф.Ліпському до м. Херсона, конверт повернувся з лаконічною позначкою: «Адресат не проживає».

 

Він привіз із війни десятки блокнотів, де були записи про далекі походи, щирі розповіді про фронтових друзів, про дороги, якими йшов до Перемоги старшина Фелікс Ліпський. Робив у коротких перервах між боями лаконічні нотатки, що з’являлися лише на привалах, частіше – у шпиталях. Ціннішого за ці пошарпані зшитки не було нічого, і нині дорожчого немає…

Фелікс Ліпський – наш земляк. До війни працював у промисловому відділі тодішньої газети «Шлях Жовтня». Обдарований, начитаний юнак з номера у номер друкував цікаві матеріали, критичні статті. Перед війною вступив на факультет журналістики Київського державного університету, там був у числі кращих студентів. Напруженою була у той час обстановка у світі, пахло війною, фашистський чобіт плюндрував країни Європи.

— Для новоствореної танкової армії потрібні грамотні молодші командири, — звернувся до членів Київського обкому комсомолу військовий представник.

Фелікс Ліпський пішов у числі перших. У західних областях після 1939 року саме народжувалося нове життя. Будувались оборонні рубежі, комплектувались нові бойові частини. Фелікс Ліпський закінчив тримісячні курси танкістів.

І раптом — війна. Перші жорстокі бої з ворогом. Саме на цих землях фашисти пізнали дух і силу волі радянських людей. Та сили були нерівні – доводилося відступати. Гіркі місяці відступу назавжди врізалися у серце. Тоді у блокнотах з’явилися перші записи.

— Ми відступаємо, але кожен вірить у нашу справедливу справу. Перемога буде за нами. Ми ніколи не кидали зброю, навіть не думали прощатися зі своїми партійними і комсомольськими квитками. Були, на жаль, і боягузи, зрадники.

Фелікс Ліпський розповідає, що десь під Ковелем почастішали випадки зрадництва. Переходили до німців з перепустками-листівками, що їх скидали німецькі літаки. Здавалися вночі. Інколи цілими групами. Часом після бою надибували у лісі на нові танки Т-34. Пального повно, патрони і снаряди є, а екіпаж залишив машину. Тоді ставало особливо гірко, адже недавно поховали друзів-героїв.

І ось комісар вирішив зробити контрзахід. У цілковитій таємниці кілька бійців подалися до німецьких окопів. Кожен під гімнастерку узяв кілька гранат, а в руках біла ганчірка. Підійшовши до чужих окопів метрів на 20-25, за командою кинули гранати. Німці не чекали цього. Адже їм здавалось, що радянські солдати йдуть здаватися, а натомість вчинили зухвалий наліт. Кинули гранати – і притьмом до своїх. Ворог отямився не швидко. Лише один боєць був поранений у руку, та на другий день він уже був у строю.

Про цю операцію ніхто не знав. Наступної ночі до німців зібрались кілька перебіжчиків. Не встигли вони підійти до окопів, як звідти відкрили шалений вогонь, бо знову чекали якоїсь халепи. Майже усі загинули, та один повернувся живим.

Зрадника затримали. Перед військовим строєм він повзав на колінах, просив пощади. Хто міг йому пробачити? Та обіцяв власною кров’ю обмити свою зраду. І обмив… Потім був у боях поранений, та тінь тієї зради назавжди залишилась.

Він згодом жив у Шепетівці. Його прізвище було Схорунський.

Вони зустрілися з Феліксом Ліпським більше ніж через 30 років. Обидва уже в літах, обоє пройшли крізь пекло і вогонь. Та говорити не було про що, тінь минулого крилась в очах. Постояли і пішли.

Фелікс Ліпський озирнувся, глянув йому у слід. Ледь накульгуючи, той ішов і, здавалось, був схожий на старого діда. Так пам’ять вдавила голову у плечі. Чи, може, боявся, що вдарять?

За мить він повернувся на ходу. Це було відчутно. Людини, яка так повертається, крокує важко.

Далі у щоденнику йдеться про інші бої. Аж до Сталінграда дійшов танкіст. Дорога туди вела через Київ, довелося обороняти столицю України.

У Сталінграді, в одному з боїв, танк заглох на нічийній смузі. Сіли акумулятори, потрібно було лише один поштовх, щоб завести машину, інакше – смерть. Залишилось усього два снаряди. «Один – по ворогу, а другим підірвемося», – вирішили танкісти. Поміж окопами було метрів 70, німцям нічого не вартувало підбити танк. Наші ж не могли надати ніякої допомоги.

Вороги вирішили взяти танк на буксир, а танкістів – у полон. Невдовзі хлопці почули, як зверху зацокотіли ковані німецькі чоботи, ніби по кришці гроба. Зачепили троси і тягачем рвонули танк. Але тягач був легший за танк.

І саме тоді механіку-водію прийшла у голову щаслива думка. Він зробив кілька пробних запусків двигуна, а потім раптово увімкнув його. Коли трос ослаб, раптово дав задній хід і рвонув тягач на себе.

За цим двобоєм спостерігали бійці дивізії. Німецький механік намагався виправити становище, та гусениці лише пробуксовували на снігу.

Зрештою два німецькі солдати потрапили у полон, а хотіли полонити радянських танкістів. Куди німецькій техніці і людям до наших?

Екіпаж танку відразу викликав командуючий фронтом, генерал К.Рокосовський. Увійшли до нього у землянку з острахом.

— Давай вперед, — першим штовхнули механіка-водія. Його називали «півтора Івана», бо був вищим за усіх майже на голову.

Рокосовський усіх обійняв.

— З такими людьми, — каже, — ми виграємо війну.

Тут же, у бліндажі, усім трьом вручив медалі «За бойові заслуги». Пригостив трофейним румунським ромом, а пізніше, у роті, старшина – спиртом. Після цього цілий день відсипалися у танку.

Потім були інші важкі бої. Особливо за Мелітополь…

Чотирнадцять бойових нагород сяяли на його грудях. А ще – почесні знаки багатьох з’єднань, у яких він служив. Після війни ще 20 років служив в армії, закінчив військове училище, став майором.

Згодом звільнився у запас. Тоді, більш як 45 років тому, мешкав у м. Херсоні, був головою організації ветеранів війни одного з районів міста, членом Спілки журналістів. Нагороджений золотою медаллю Комітету ветеранів війни СРСР.

Брат Ф.С.Ліпського, Йосип Ліпський, – розвідник. Був висаджений у Шепетівці разом з десантом. Здається, мешкав у Сталінграді, тобто Волгограді. У Шепетівці жила їхня мати. Тоді їй було 80 років. Про усе це Фелікс Ліпський розповів у потязі, коли ми їхали до Києва.