Часописи, які друкувалися польською мовою наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть, рясніють згадками про різні аспекти тодішнього життя у Шепетівці. Особливо гарним джерелом вони є з історії господарської діяльності графа Юзефа-Миколая Потоцького. Судячи з публікацій, його зацікавлення охоплювали найрізноманітніші сфери – від землеволодіння до тваринництва, від цукроваріння до вирощування лісу…

Навколо – суцільні чорноземи з «глинкою»

Чи не єдиним сучасником Потоцького, котрий у пресі скрупульозно описав земельні володіння графа на Шепетівщині, став такий собі Стефан Бояновський. Його враження про побачене та почуте упродовж подорожі з Антонін до нашого містечка вперше вийшли друком наприкінці лютого 1902 року в краківському тижневику «Tygodnik rolniczy» (нарис «За кіньми на Волинь і Україну»).

«…Куди не глянь, немає жодного деревця чи села. Величезні чорні смуги ріллі, темні поля та луки. Лише десь вдалині, над далеким обрієм, де заходить Сонце, видніється довгий чорний шлейф антонінських лісів», – захоплено ділився враженнями мандрівник, долаючи шлях з центральної «резиденції» Потоцьких на Волині в Антонінах у їхню шепетівську «філію».

Загалом на початку ХХ ст. графові на Шепетівщині (у шепетівському «ключі») належало трохи більше 3,3 тис. га орної землі. Її обробляли трударі десятьох фільварків (так звалися господарства з найманими працівниками). Серед ґрунтів домінували чорноземи з домішками глини, що дало підстави Бояновському навіть провести аналогію із побаченим раніше в Антонінах. У фільварках почергово вирощували злакові культури та цукрові буряки.

Воли «на м’ясо» продавав по 4 крб. 70 коп. за пуд

Також Юзеф-Миколай Потоцький зажив слави неабиякого любителя тваринництва. У Шепетівському та Антонінському «ключах» він володів багатьма отарами овець із високою якістю тонкорунної вовни німецької породи Негретті. Там також розміщувалася тисяча племінних високопродуктивних коней.

Цікаво, що ще 1886 року газета «Dziennik polski» рекламувала 20 лошат і кобил, які можна було придбати, надіславши заявку «директорові стада» Бжезіцькому на пошту у Шепетівці. А 1902-го у кількох числах часопису «Tygodnik rolniczy» друкувалося оголошення про закупівлю «людьми» Потоцького з Шепетівки «великої партії каштанів» задля підгодовування «звірини».

А ще Бояновський став свідком, як у фільварках Потоцького взялися за раціональну відгодівлю великої рогатої худоби, чого раніше не практикували. Регулярно «оновлювалися» і воли – основна тяглова сила для роботи у полі. Для цього щороку з південноукраїнських земель переганяли близько тисячі «свіжих» голів, а вибракувані йшли на відгодівлю. Затим їх збували до Варшави, Києва, Петербургу по 4 карбованці 70 копійок за пуд (16,4 кг). Тобто кіло яловичини коштувало десь 28 копійок.   

Цукор коштував дорожче за яловичину

Для порівняння: вартість кілограма цукру-піску у ті часи сягала 30–35 копійок, тобто продукт переробки солодких коренів продавався навіть дорожче, ніж яловичина. Тож і не дивно, що граф Потоцький вкладав і у розвиток своїх цукроварень, одна з яких – так званий цукрово-рафінадний завод – ефективно працювала у Шепетівці.

До речі, це підприємство спеціалізувалося на виробництві не цукру-піску, а рафінаду, бо за нього покупці платили більше. Наприклад, за станом на 1891–1892 промисловий рік завод випустив 149 300 пудів цукру-рафінаду і лише 103 800 пудів цукру-піску.

Найбільше за кордоном цінували «цукор-рафінад напилений». Далі, з невеликим відривом, йшли «цукор-рафінад колений» і «цукор-рафінад у головах». Загалом шепетівський цукор розкуповували в Австрії, Голландії, Франції та інших європейських країнах.

Лісів на Шепетівщині у графа було удвічі більше, ніж ріллі

У нашому місцевому «ключі» на початку ХХ ст. Потоцьким належало 6000 із «хвостиком» га лісів. Дуби і сосни зрізали, коли їхній «вік» сягав 100-120 років. Берези, вільхи, осики та липи заготовляли, якщо їм «виповнювалося» 50–60.

Пиляли колоди у тартаках, один з яких розміщувався у с. Климентовичах. Тамтешні наймані робітники проживали поблизу лісорозробок у спорудах барачного типу, які звели за вказівкою Потоцького.

Також у лісах активно заготовляли дрова. Адже, наприклад, за сезон цукроварня у Шепетівці (працювала на парі) «з’їдала» їх понад 1200 кубічних сажнів (тобто понад 11650 кубометрів).

До речі, «лісництво» Шепетівського «ключа» було «спарене» з Антонінським (а це ще майже 2700 га). Керував «зеленими шатами» обох «ключів» один директор, якому підпорядковувався штат лісничих.

Цікавий факт: флора шепетівських лісів була настільки показовою, що навіть ставала об’єктом досліджень осіб, котрі захоплювалися природою. Так, у варшавському тижневику «Wszechświat» 23 лютого 1913 року Олександр Матушевський описав специфіку рослинності, яку зустрів під час «екскурсій» лісами біля Климентовичів, Судилкова та біля Лозового, яке тоді ще існувало неподалік Шепетівки (як їхати до с. Кам’янки сучасного Славутського району).

Певно, плекання лісів для графа мало неабияку вигоду. Адже за станом на 1913 рік, як писав Матушевський, розмір лісових угідь, що належали йому на Шепетівщині, збільшився до 8400 га.

На «звіт» до Брокля

Звісно, спектр «бізнесів» Юзефа-Миколая Потоцького у Шепетівському «ключі» описаними вище не обмежувався. І усі вони не розвивалися хаотично. Адже у нашому тодішньому містечку функціонувало спеціальне представництво, так звана Центральна канцелярія інтересів власника. Вона стежила за продуктивністю праці й тим, як просуваються справи у різних сферах господарювання.

Шефом цієї канцелярії (майже до смерті, що сталася 1920 року) був Вінсент Брокль. Тричі на рік там відбувалися збори за участю керівників цукроварень, лісів, представників фільварків, інших підприємств Потоцького і його юристів. Образно кажучи, на цих зустрічах одних «гладили по головах» за успіхи, а іншим «давали прикурити» за погане господарювання. Наприкінці «нарад» вироблялися звіти, які надсилалися керівництву в Антоніни.

«Аграрії» Потоцького влаштовували літературні вечори

З огляду на «приземлену» специфіку господарювання графа у Шепетівці тут жили та працювали десятки висококласних фахівців у галузі сільського господарства. Вони навіть сформували спеціальну спілку, яка, за станом на 1909 рік, називалася «Związek oficyalistów pracujących». Члени цього осередку, як писала газета «Dziennik kijowski», регулярно збиралися на своєрідні літературно-науково-філософські засідання.

У травні, наприклад, Густав Лабецький виступив з рефератом «Про красу». Доповідач Зайдліч виголосив доповідь «Про повітря». Пані Собіщанська зачитала поезію власного написання «З релігійного циклу». Звучала також доповідь про минуле і теперішнє лісів.

Проте найбільший фурор на травневому зібранні викликала розповідь пана Клечинського про нову мову міжнародного спілкування – есперанто. Й одразу аж 27 осіб висловили бажання стати його учнями.

Володимир КОВАЛЬЧУК.

Ілюстрації: так виглядали деякі польськомовні часописи, де наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. писалося про різновекторну діяльність графа Потоцького на Шепетівщині.