У виселку Степ Ленковецької сільської ради проживає небагато селян – усього 19 мешканців. Та й добратися туди нелегко – від автотраси три кілометри, як не більше. Та люди виходять із ситуації, як можуть: у четвер, коли до Ленковець приїжджають торговельники, вони сідають — хто на мотоблок, хто на трактор, хто в автомобіль — і прямують на ринок. Там скуповують продовольчі товари на тиждень – так би мовити, запасаються і хлібом, і до хліба.
І поки мешканці виселку, Ольга Василівна та Микола Степанович Цецери, стоять у чималих чергах, вдома уже вариться обід. То мама Ольги Василівни — Надія Григорівна Павлюк — порається на кухні. У свої 97 «з гаком» років вона не може сидіти на місці: то квасолю лущить, то буряки тре. Щоправда, цього року Надія Григорівна захворіла на грип і важко перенесла недугу. А торік і на городі сапала… Зважаючи на поважний вік, ця розповідь про нашу землячку, про її феномен довголіття.
Надія Григорівна Павлюк народилася 2 грудня 1923 року у с. Мокіївцях. Разом з нею зростали два її брати — старший Микола та менший Василь. Коли маленькій Надійці було неповних шість років, сім’я перебралася у виселок Степ, який на той час відносився до с. Мокіївець. Адже саме там були землі, які мамі Надії та й іншим жінкам треба було обробляти. А оскільки неньці дали дві норми, бо ж вона мала доньку, а відстань від Мокіївець до місця роботи була чималою, то такий крок був просто необхідний.
— Разом з нами у виселок перебралися ще шестеро сімей. Усі жили у хлівчиках, землянках. Мабуть, років зо два так жили, — пригадує Надія Григорівна. — Потім купили будматеріали і стали зводити житло. У нашій хаті була одна кімната, поруч спорудили хлів та клуню. З часом на виселку вже побудували 36 помешкань, був колгосп.
У 7 років Надія пішла до Мокіївської школи. Пригадує свій 4-й клас, коли з однолітками пішки поверталися зі школи додому, а бригадир уже чекав на дітей, щоб дати їм роботу — пирій виривати, до скирти ходити сторожувати.
— Якось жінки і дівчата пішли жати ріпак, ну, і я з ними, — пригадує Надія Григорівна. — А мене, як найменшу, поставили з краю, і мої рядки були короткі, і я дуже плакала, бо, мовляв, не зароблю стільки, як мама.
Малою Надія полола, проривала, повіряла, копала буряки, а як трохи підросла, то возила снопи, орала кіньми, коровою скородила, жала пшеницю і жито.
А потім мама захворіла і Надії, у її 12 років, довелося самій у ланці виконувати дві норми. Тому вона залишила школу, закінчивши лише чотири класи.
Коли дівчині було 17 років, розпочалася війна. Про її початок не треба було оголошувати. Було чути і видно, як ворог бомбив Шепетівку, а з аеродрома, що був розташований біля с. Коськова, у небо злітали радянські літаки.
У виселок окупанти зайшли дещо пізніше.
— Увечері, як ми пригнали корів з пасовища, сусіди бігали по хатах і стукали у вікна, тривожно повідомляючи: «Гасіть світло, німці їдуть!».
Від німців мешканці виселка переховувалися у глибокій долині, звідки починається дорога на с. Саверці. Туди прямували вранці, а ввечері поверталися додому і ночували у крайніх хатах, бо ж вони були найближче розташовані до місця схованки.
Під час війни стався один приємний момент, про який Надія Григорівна розповідає зі сльозами щастя на очах: саме у воєнний період 18-річна Надія одружилася з односельчанином Василем. Вони повінчалися у церкві і навіть відгуляли невеличке весілля, поки було спокійно. До церкви окупанти діла не мали, а євреїв у селі не було.
— Одного разу фашисти таки знайшли місце нашого переховування і почали обстрілювали саверецьку долину, — розповідає жінка. — Ми усі разом збилися до купи і думали, що звідти живими уже не вийдемо. Але гітлерівці трохи постріляли, видно, тільки хотіли налякати, щось покричали і повернули нас додому. Оголосили, що відправлятимуть молодих на роботу у Німеччину, а зранку приїхали, аби відвезти на залізничну станцію у с. Чотирбоки.
Я тоді вирішила схитрувати: вбрала свого чоловіка у спідницю, зав’язала йому хустку, щоб його прийняли за жінку. І таки його забрали разом із жінками та дітьми. На станції були люди й з Ленковець, — продовжує розповідь Надія Григорівна. — Першим потягом відправили мою тітку та її сина. А ми чекали своєї черги. Аж тут раптом з’явився літак із червоними зірками і почав бомбити станцію. Це тривало не дуже довго, але за цей час німці встигли повтікати. Літак полетів, а ми, сельчани, не знали, що нам робити, і розбіглися по домівках.
— Незабаром радянські війська розпочали наступ. Тоді, у виселок Степ зайшло багато наших солдатів, одразу почали копати окопи. Пам’ятаю одного дня знову з’явилися німці, вояків з п’ятдесят, і влаштували стрілянину, у результаті якої самі ж і втекли. Це було на початку 1944 року. Після звільнення нашого краю чоловіка Василя забрали на фронт, — додає жінка.
Згодом Надія Григорівна закінчила спеціальні курси у с. Пеньках, працювала обліковцем. Та коли цю місцевість приєднали до с. Ленковець, відмовилася від цієї роботи. Бо таку чималу відстань не могла щодня долати. Вдома тоді були хворі чоловікові батьки, які потребували догляду, його 12-річний брат, корова у полі, яку треба видоїти в обідній час, а її Василь — на війні.
Тому її призначили ланковою. А обліковцем у с. Ленківцях став її старший брат Микола.
Хвалити Бога, чоловік повернувся з фронту живим і став працювати механіком у колгоспі. У них народилися три донечки: найстарша – Ганна – 1949 року народження, середня – Маруся – 1952 року та найменша – Оля – 1954 року. Дівчатка спочатку навчалися у школі виселка Степ, потім 8-й клас закінчували у Ленківцях, а 10-й — хтось у Чотиброках, а хтось у Коськові.
Надія Григорівна продовжувала працювати сумлінно, була й депутатом сільради у с. Ленківцях, районної ради. Тричі за неї голосували, їй довіряли селяни.
Про трудівницю Надію Григорівну Павлюк часто писали у нашій газеті «Шляхом жовтня». Зокрема, у далекому 1966-му році, у статті агронома колгоспу ім. Маяковського с. Ленковець Р.Брожика, під назвою «Щороку високий врожай», зазначалося, що уряд високо оцінив працю буряководів і нагородив кращих орденами і медалями. Серед них й ланкову Надію Павлюк, яка «рік у рік вирощує 350–420 центнерів цукрових буряків з гектара у колгоспі ім. Маяковського с. Ленковець».
І майже щороку з’являлися публікації, присвячені відомій на всю область ланковій буряководів. Так, у 1972 році, у газеті «Шляхом Жовтня», було вміщено світлину кращої трудівниці колгоспу ім. Карла Маркса Надії Григорівни Павлюк.
Минув час. Радянський Союз розпався, Україна стала незалежною і про ветерана Великої Вітчизняної війни, трудівницю, удостоєну нагород за наполегливу працю, писали як про ювілярку-довжительку, яка пережила роки Голодомору, Другої світової війни, повоєнну розруху і працювала на благо рідного краю десятки років.
— Я нічого іншого, крім роботи, не знала, — коментує вирізки з газет Надія Григорівна, які зберігає її донька Ольга. — Постійно працювала, виконувала і перевиконувала норму, вирощувала високі врожаї, а взимку ходила до кагатів перебирати картоплю, вивозила гній на поля. Не цуралася ніякої роботи. І зараз не можу сидіти, склавши руки…
Нині, Надія Григорівна мешкає разом з донькою Ольгою і зятем Миколою у своїй хаті, яку колись побудували з чоловіком Василем Якимович «з нуля». Її донька Ганна зараз проживає у м. Воронежі (Росія), а Марія — у м. Хмельницькому. Бабуся тішиться п’ятьма внуками та дев’ятьма правнуками.
Очевидно, що секрет довголіття Надії Григорівни Павлюк — у її постійному русі і вродженій працелюбності. Отож, побажаємо нашій поважній землячці зустріти століття і далі жити та радувати своїх рідних.
Спілкувалася Алла ЗАХАРЕЦЬ.