Валентин та Олексій Государські — представники родинної династії лісників. Ще з 1950-х років у лісі працював їхній двоюрідний дід, у 1980-ті — бабуся. На той час вона була єдиною жінкою-лісником в СРСР. Батько хлопців був помічником кранівника. І навіть робота мами була пов’язана з деревиною — вона працювала на паперовій фабриці. Тож не дивно, що з раннього дитинства хлопців теж залучали до роботи у лісі.
— З 6 років ми з братом із лісу не виходили. Рідні завжди брали нас із собою. А десь з 14 років ми уже почали виконувати різні лісові роботи. Що батьки просили, ми допомагали: заготовляли хвою (її бабуся здавала у лісгосп), виготовляли дерев’яні кілки, саджали дерева.
Лісове господарство тих часів дуже відрізняється від сучасного. Раніше уся робота була ручною і дуже складною фізично. Усі процеси проходили через людські руки: заготовити, повантажити, висадити… А їздила наша бабуся на конях.
Сьогодні ж більшість робіт «на плечах» техніки. Одна людина може виконувати завдання, на яке колись була задіяна велика кількість людей і сили, просто натискаючи на кнопки, — розповів Валентин Государський.
Подорослішавши, брати також стали лісниками. Працювали у філії «Шепетівське лісове господарство» ДП «Ліси України». У галузі вони уже понад 25 років. Їхній основний обов’язок — охорона лісу. Від ранку й до вечора вони пильнували масиви від незаконних рубок, браконьєрів, засмічень. А від початку повномасштабної війни брати стали військовими і оберігають свою країну та родини.
Двадцять п’ятого лютого 2022 Олексій та Валентин добровільно пішли у військкомат.
— Спочатку нас взагалі не хотіли брати служити. Казали, що уже старі. Але ми наполягали на своєму. Відповідали, що хоча б будемо підносити набої. Зібрали речі, зайшли у військовий автобус і поїхали. Дорогою виявилося, що нас розподілили у різні частини. Ми на це не сподівалися, адже хотіли служити разом. Були трішки шоковані, проте наша місія залишалася незмінною, — каже Валентин.
Відтак, старший брат Олексій сьогодні боронить кордони на Запорізькому напрямку. А молодший Валентин упродовж 8 місяців воював на Донеччині, решту часу — у військовій частині у Шепетівці.
Брати постійно підтримують один одного, за можливості спілкуються телефоном. Кажуть, це допомагає навіть на відстані.
— Завжди намагаємося один одному щось підказати, розказати. Звісно, телефоном не можемо спілкуватися вільно, є певна інформація, яку небезпечно озвучувати. Тож доводиться вигадувати різні «лазівки» під час розмов, які зрозуміємо тільки ми…
Зараз найголовніша місія воїнів-лісівників — здобути перемогу. А потім вони мріють зібратися усією великою сім’єю за родинним столом під мирним небом. На чоловіків вдома чекають дружини, діти та онуки.
Подільський лісовий офіс.