Відома українська телеведуча, хмельничанка Леся Нікітюк здивувала шанувальників виходом власного ліричного треку під назвою «Блакитні очі». Вона присвятила його захисникам України, чиї очі стають червоними від люті та втоми, а ще, як написала вона, — своєму другові Денису Ріхтеру із Славути. Виявляється, Денис служив разом із братом Лесі…
Кліп до композиції Леся Нікітюк розмістила на власному Ютуб-каналі. Слова пісні написали Євген Матюшенко та Микола Мартинюк, а також сама ведуча.
Автором музики став Руслан Квінта — один із найбільш затребуваних українських композиторів, який створював хіти для Софії Ротару, Ірини Білик, Андрія Данилка та багатьох інших українських артистів.
На своїй сторінці в Інстаграм Леся Нікітюк повідомила: «Блакитні очі» присвячую всім, хто боронить нашу Україну. А особливо — моєму другові Денису Ріхтеру, який загинув у Луганській області».
У кліпі показані хвилюючі кадри воєнної хроніки, а також відео з особистого архіву військових, якими ті діляться у соціальних мережах. На тлі вибухів, танків і ракет видно втомлені, але незламні очі захисників України.
«Блакитні очі я так чекаю, в блакитнім небі їх виглядаю. Чому? Блакитні очі такі червоні від тої люті, від тої втоми. Я так люблю…», — заспівала ніжним голосом відома ведуча.
Шанувальники одразу оцінили музичну творчість Лесі Нікітюк. Всього за 10 годин з моменту публікації кліпу під ним зібралося понад 16 тисяч переглядів, 4 тисячі лайків та близько 230 коментарів.
«Пісня спокійна, слова торкаються струн серця…. Неймовірне відео, наші хоробрі, незламні… Дякуємо! Разом до Перемоги», «Дуже зворушлива і прекрасна композиція й надзвичайне виконання. Дякуємо, Лесю, за трек», — написали свої відгуки слухачі під відео.
Нагадаємо, що трохи раніше разом із Степаном Гігою Леся записала кавер на пісню музиканта «Цей сон».
Крім того, Нікітюк розповіла, що через війну їй довелося відмовитися від кар’єри та сімейного життя. На 2022 рік артистка мала багато планів, які зараз відклала «у дуже довгу шухляду». При цьому зірка усвідомлює, що в неї сформувалися нові пріоритети та змінилися цінності, тому будь-які проблеми з роботою чи особистим життям не здаються такими істотними.
«Потрібно жити!»
Своїми спогадами про славутчанина Дениса Ріхтера, який загинув у час війни на Донеччині, ділиться славутчанка, підприємиця Світлана КРИКОНЮК:
«Запам’ятала Дениса я десь зі шкільного віку. Він прибігав на ринок допомагати своїй тітці Наталі, яка працювала поруч зі мною, ми були з нею подругами. То відвантажувати речі, то постояти замість неї на ринку, коли вона кудись відлучалась…
Ну, хлопчик, можна так сказати, ріс-підростав у мене на очах… Його виховували бабуся і тітка Наталя. У нього не було такого дитинства, яким воно буває у повних сім’ях. Можливо, тому Дениско завжди був готовий прийти на допомогу іншим. Ріс дуже добрим хлопчиком.
Пам’ятаю такий випадок. Якось телефонує він мені й каже: «Тьотічко Свєточко, я знайшов на базарі маленьке цуценятко. Воно помістилося у мене на долоньці. Я знаю, що ви його обов’язково заберете…». «Чому ти так думаєш?», — перепитала я його, а він у відповідь: «Ви уявляєте, ось зараз надворі йде дощик. І куди йому подітися?».
Й справді, приніс Дениско мені додому те цуценя і сказав: «Ось забирайте, я ж його не викину на вулицю». Довелось мені прихистити те собаченя. Наш пес Топик довго охороняв його…».
Денис був дуже хорошим хлопцем. Мало того, що добрий. Він завжди залишався гарним товаришем, відгукувався на будь-яку потребу, справу. Пам’ятаю, як він йшов на службу в армію… Спогади ці нині, коли Дениса уже з нами немає, дуже болючі. Бо Денис завжди усім давав про себе знати.
Навіть з фронту невеликі SMS-ки писав. Цікавився, як у кого справи. Він був дуже активний, поспішав жити, хотів бути причетним до кожної людини, яку він знав.
Навіть у той день, коли усі прощалися з Денисом Ріхтером після його загибелі, чула від його товаришів, побратимів, яким він був чудовим другом.
Денис Ріхтер відслужив армію, коли повернувся зі строкової служби, попрацював трохи у військкоматі. Одружився з гарною й дуже доброю дівчиною Валентиною, яка народила й подарувала йому двох синів — Тьому і Даню (так ми називаємо їх у побуті).
Подружжя Ріхтерів завжди виховувало своїх дітей у спортивному дусі, й тепер вони займаються спортом професійно, отримують нагороди на різних змаганнях. Їхня мама працює вчителькою, дає гарні знання дітям, вчить їх бути такими ж відповідальними, добрими, як сама.
Одного дня до мене на ринку підійшли однокласниці Дениса, і у них також збереглися найкращі враження про хлопця. Одна з них, Тетяна, каже: «Чомусь завжди він перебував у центрі уваги. І нам так хочеться згадувати про нього…».
Пам’ятаю, коли Денис вирішив піти служити в ЗСУ за контрактом. Ніс службу у м. Хмельницькому. Я його якось запитала: «Денис, ти на війну?». А він мені у відповідь: «Не хвилюйтеся, тьотічка Свєточка, я ж усе знаю, бо з 2014 року служу. Я — готовий солдат, я можу йти захищати…».
Потім він приїхав у коротку відпустку — фарбувати військовий автомобіль. Ніколи не розповідав, де він, що робить, казав тільки: «То вам не потрібно знати…». А одного разу нахилився й тихо мовив мені: «Я вам по секрету скажу: там дуже важко, але ми впораємося й переможемо цих гадів!».
Пригадую, як одного разу (оскільки я займаюся виготовленням маскувальних сіток для захисників) мені необхідно було терміново відправити готові сітки, бо чекали хлопці. Телефоную одному, другому водієві — усі чимось зайняті. І тут пригадую, що Денис Ріхтер приїхав ненадовго. Телефоную йому і кажу: «Денисе, мені треба терміново відправити готові сітки, бо хлопці чекають…».
І через кілька хвилин він уже допоміг забрати вантаж. А ті сітки були такі великі, громіздкі! Та він їх швиденько поскочував, позгортав і сказав: «Хіба мені важко? Це ж для моїх побратимів!». Ми забрали ті сітки, відвезли на пошту, відправили за призначенням. І раділи обоє тому, що зробили це.
Денису було тільки подай знак, що потрібна якась допомога – і він зразу ж був тут як тут! Скажімо, є у нас у Хмельницькому друзі-волонтери, які передають тканину на маскувальні сітки. І якщо вже вона, та тканина, з’являється, то її треба завжди швидко доставити у Славуту. Але так складається, що ні в кого не виходить забрати ту тканину. А Денис одразу ж виручав…
Він був дуже розсудливим. Ніколи я не бачила його у якійсь агресії чи гніві. Ще й мене заспокоював, коли мені раптом хотілося поплакатися йому в плече. «Не хвилюйтеся так! Ми робимо свою роботу і знаємо, за що стоїмо…», — казав Денис. Він завжди з повагою ставився до людей, з розумінням вникав у ту чи іншу ситуацію й знаходив вихід у будь-яких обставинах».
Коли не стає дорогої твоєму серцю людини, чомусь пригадуються навіть найменші приємні дрібнички, моменти, у які ти глибше пізнавав цю людину. Так, рік тому у родині Ріхтерів сталося велике горе — у страшній аварії загинули його рідна тітка Наталя із чоловіком Володимиром, вижила тільки маленька Єва, племінничка Дениса. І це нам, близьким друзям, пережити було дуже важко.
Пам’ятаю, підходжу я до Дениса і кажу: «Ну, як із цим горем впоратися? Ну, не вміщається це у голові, серце не витримує цього — такий біль, така трагедія… Як це могло статися? Що робити?». А Денис відповів: «Потрібно жити!».
А вже коли не стало самого Дениса, у моїй голові відлунюють ці його слова: «Потрібно жити!». Так, нам потрібно жити, згадуючи його гарні вчинки, яким він був справжнім, найкращим…
Дякуємо Лесі Нікітюк за пісню «Блакитні очі», яку вона присвятила Денису Ріхтеру. Особливо за ті його очі у кліпі, які побачив весь світ, за ті спогади про Дениса, які назавжди залишаться — люди зможуть чути, бачити, згадувати, пам’ятати й ніколи не забудуть нашого Дениса Ріхтера,
І ще додам, що Герої не вмирають. Вони завжди живі у наших серцях, наших думках! Вони — наші янголи-охоронці, які спостерігають за нами з неба, які дивляться на нас і моляться, і просять Бога за нас, земних людей, щоб в Україні нарешті настав мир, щоб не плакали матері й не сиротіли діти.
Хай буде Україна! Хай українці будуть щасливими!
Спогади Світлани Криконюк
записала Віра МАЛЬЧУК.