Командир екіпажу танка Т-64, старший сержант Сергій Васіч загинув 8 березня 2022 року, звільняючи селище Макарів на Київщині. Він разом зі своїми побратимами на бойовій машині зумів знищити 6 одиниць ворожої техніки та значну кількість живої сили противника. За це 12 березня Президент України Володимир Зеленський присвоїв захиснику високе звання Герой України із врученням ордена «Золота Зірка».
Проте цю відзнаку дружина та доньки Героя й досі не отримали. Уже більше року рідні також не можуть перепоховати тіло чоловіка і батька, бо доводиться долати чимало бюрократичних перепон. Хоча «Вікіпедія» повідомляє, що Герой похований у Грицеві – там, де жив…
Він не мріяв про
кар’єру військового
Батько Сергія Васіча був родом із Грицева, а мати – з Чувашії. Вони разом чимало поїздили світом, бо чоловік служив офіцером у танкових військах. 1971-й рік застав родину у Грузії. Саме там, у Батумі, 30 квітня народився їхній син Сергій.
Тривалий час сім’я мешкала у Баку, столиці Азербайджану. Там Сергій закінчив школу. А продовжити навчання довелося вже у Львівському технікумі після служби в армії, бо родина повернулася в Україну. Здобувши фах механіка-зв’язківця, Сергій Васіч влаштувався за спеціальністю в «Укртелеком».
«Якось на дні народження у родичів я вперше побачила Сергія, – розповіла Руслана Вікторівна, яка згодом стала його дружиною. – Ми зустрічалися усього кілька місяців і зрозуміли, що створені одне для одного». У подружжя народилося двоє донечок. Батьки допомогли придбати молодій сім’ї квартиру. Руслана працювала у дитячому садочку.
Шлях до війська
Не відомо, як би склалося життя родини, якби не Майдан і не вторгнення росіян на територію України. У 2015 році Сергію Васічу принесли повістку. З того часу він не раз підписував контракти. Воював у Пісках, Зайцевому, Костянтинівці, інших «гарячих точках».
«Приїжджав додому не часто. Зазвичай, відпустку давали на 10 днів, – каже дружина. – А коли давали на місяць, то жодного разу не добував цей термін до кінця, бо викликали раніше».
У 2018-му Сергій вирішив змінити рід військ, де служив, і перейти у танкові. «Він дуже любив танки з дитинства, як і його батько, – розповіла старша донька Анастасія. – І ще до війни тато захоплювався комп’ютерною грою у танки. Тож з головою поринув у навчання. Місяць був у навчальному центрі «Десна» на Чернігівщині. Екзамен здав на «відмінно». Він служив у 14-й окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого».
Відтоді воював і навчав бійців танковій справі, передавав свій досвід молодшим. За словами Руслани Вікторівни, востаннє чоловік побував вдома на початку 2022-го року.
«Просила залишитися, а він казав: «А якщо рашисти сюди прийдуть?». Тож 4 січня ми його провели і більше уже не бачили, — згадує жінка. — Пам’ятаю, як він тоді збирав свої речі – пригнічений, дуже сумний, зовсім не схожий на себе. Бо ми пам’ятаємо його завжди життєрадісним, активним, добрим, рішучим…».
Війна
Про те, що почалася повномасштабна війна, Васічам повідомив родич. До Сергія змогли додзвонитися лише увечері. Запитали у нього, чи це правда. «Правда», – почули відповідь. Його підрозділ уже виїхав з Рівненщини у напрямку Києва.
Коли вдавалося додзвонитися до Сергія, рідні чули канонаду і вибухи, стрілянину й гуркіт. Він просив не телефонувати, бо тривали бої. Коли була можливість, надсилав якесь маленьке повідомлення.
Шостого березня рідні спілкувалися з ним востаннє. «У мене дуже поганий зв’язок, тому можете не додзвонитися. Не хвилюйтеся, усе буде нормально», – сказав він. Молодшу Вероніку підбадьорив, намагався пожартувати. А Насті зізнався: «Про всяк випадок, якщо я не вийду звідси, я «кинув» вам на картку гроші. Щоб було на життя на якийсь час…».
«Коли тато уже поклав слухавку, до мене дійшло, що він сказав, – каже Настя. – Я дуже злякалася. Одразу ж набрала його знову і сказала, що ми дуже його любимо. «І я вас теж», — відказав він. Виявляється, я встигла йому сказати найголовніше…».
Восьмого березня дівчата дуже чекали звісточки від тата. Адже він завжди вітав їх зі святом. Проте надто не хвилювалися, бо він попередив, що зв’язок поганий.
Першою на сполох забила його старша сестра Марина, котра живе за кордоном. Виявляється, вона додзвонилася до якоїсь родички у Макарів. Значить, зв’язок був…
«Мама одразу ж побігла до церкви, я молилася вдома, – згадує Анастасія. – Після обіду в мене дуже розболілося серце. Такого ніколи не було. Це вже потім з’ясувалося, що тато вранці загинув».
Врешті зателефонували із селищної ради і сказали чекати. Мовляв, прийдуть з військкомату і вручать сповіщення про смерть.
Про останній бій командира екіпажу Сергія Васіча написано уже чимало. Це був один із найзапекліших боїв за Макарів на Київщині.
Руслана розповідає: «Восьмого березня першим назустріч рашистам вирушив танковий екіпаж мого чоловіка з побратимами Віталієм Пархомуком та Олегом Свинчуком. Вони підбили головну машину окупантів. Також вдалося знищити й інші танки противника. Проте ворог влучив і в них. Танк спалахнув.
Сергію та Віталію вдалося вибратися з палаючої машини і дістатися до нашого БМП. Але в цю машину також влучив ворожий танк, який ховався на місцевому кладовищі. З БМП не вибрався ніхто…».
У тому бою українським танкістам вдалося знищити шість одиниць техніки окупантів та велику кількість живого складу. Ворога відкинули від Макарова. Десь там і поховане тіло танкіста Сергія Васіча. Рідним вдалося дізнатися, що його могила має номер 96.
Від липня минулого року тривають процедури здачі ДНК для підтвердження особи загиблого, щоб рідні змогли перепоховати його. «Донька здала аналіз, результат спорідненості підтвердили, – продовжує Руслана. – А тепер мені, щоб поховати чоловіка, теж треба здати ДНК, щоб довести, що Анастасія – моя донька…».
Про те, що Сергій Васіч удостоєний високої державної нагороди, рідні знають лише з відкритих джерел. Уже минуло більше року, але з ними ніхто з офіційних представників не зв’язувався. Руслана розрахувалася з роботи, бо мусить владнати усі справи, пройти усі щаблі бюрократії. Зрештою – поховати чоловіка у рідній землі.
«Для нас уже рік як згасло Сонце. Життя стало сірим. І досі сльози. І досі невимовно боляче», – ділиться Анастасія.
Недавно Настя бачила сон: її тато у військовій формі ясним сонячним днем йде, усміхаючись, полем, знімає себе на телефон і каже, звертаючись до донечок і дружини: «У мене все добре…».
До речі, у жовтні 2022-го року вулицю Ломоносова у Грицеві назвали іменем Сергія Васіча.
Світлана ВОЛКОВА.
(Сайт «Є»).