Двадцятого лютого минуло 6 років Революції Гідності. По всій Україні ми мали б вшановувати День пам’яті Героїв Небесної сотні. Але замість цього увагу українців відвернув коронавірус. Інформаційний простір рябів новинами про смертельний вірус та сіяв паніку серед мешканців. І коли дійшла черга до евакуйованих українців та іноземців, які прибули літаком з китайського міста Уханя, почалося щось гірше, ніж самий вірус.

Сорок п’ять українців, наших співгромадян, вирішили повернутися до України. І як їх зустріли у рідній країні? Протестами у Львові та Тернополі, а потім — і в Полтавській області. Сотні місцевих мешканців у Нових Санжарах, куди у санаторій привезли евакуйованих, вийшли на протести. Вони палили шини, закидали автобуси з евакуйованими цеглинами та билися з поліцією.

Але ж ці 45 українців — це чиїсь діти, дружини, чоловіки, рідні та близькі люди. На їхньому місці міг бути кожен із нас, або хтось із наших рідних. Від цього не застрахуєшся. Хіба так зустрічають своїх людей?

У своєму зверненні глава Української Греко-Католицької Церкви, блаженніший Святослав сказав: «Не таким небезпечним є коронавірус, як вірус ненависті й зневаги до людини. Якщо коронавірус можна побороти різними медичними засобами, то від вірусу ненависті нас може захистити лише сила любові».

То чому так сталося? Чому українці цураються своїх співвіт­чизників?
Це, на мою думку, питання безпеки та довіри. Українці не довіряють державі. Вони не впевнені у власній безпеці та сумніваються у можливостях вітчизняної медицини.

Ми тижнями бачимо по телебаченню, чуємо з новин та читаємо з соціальних мереж, що коронавірус вбиває людей. Тисячі китайських громадян уразила хвороба, сотні вже померли. І з кожним днем ця кількість збільшується. А вакцини поки що немає. Ніхто не застрахований.

Отож додаймо до купи зневіру, відсутність безпеки, паніку та страх, а тут ще й брак комунікації від держави. І що ми отримаємо у підсумку? Протести та відчайдушну боротьбу українців за власне життя, бо ж на нашу медицину надії не надто великі.

Держава припустилася помилки, коли вирішила замовчувати. Люди бояться невідомого. Відсутність пояснення породжує плітки, хворобливу уяву.

Хто ж знав, що всі евакуйовані українці з Китаю не мають ознак захворюваності вірусу та є здоровими. Ризик, що вони привезли коронавірус, — мінімальний. Усі залучені до евакуйованих громадян — лікарі, техпрацівники та персонал авіакомпанії — підписали добровільну згоду про заборону контакту з іншими людьми, навіть із рідними.
Для утримування евакуйованих у карантині виділили додаткове фінансування і всі необхідні засоби, які можуть бути потрібними у разі надання медичної допомоги.
Важливо, що в інших країнах світу для своїх евакуйованих громадян вживають точно такі ж карантинні заходи, що відповідає міжнародним протоколам та правилам.

Отож брак цієї інформації з надійних джерел, зокрема від Ради національної безпеки та оборони та Міністерства охорони здоров’я, породили хаос та істерику. Силою каміння, вогню від шин та кулаків ми намагалися боротися нібито проти коронавірусу, а насправді пішли проти власних співгромадян. Уся світова спільнота засуджує такі дії.

Марина ЛОЖКІНА.