У нашому календарі пам’ятних дат четверта субота листопада займає особливе місце. Цього дня згадуємо про жертв Голодомору 1932 – 1933 років. Запалюємо і ставимо на підвіконня свічку – символ безлічі загублених радянським режимом душ.
Влада СРСР довго заперечувала факт загибелі мільйонів людей від голоду в Україні. Але правда, так чи інакше, виходила назовні, поширювалася світом. Коли читаємо документи чи переглядаємо відео про злочини сталінізму, потрібно розуміти, що вони здійснювалися комплексно і послідовно.
Як же пережили цей жахливий геноцид мешканці нашого краю?
Матеріали, які збереглись в облдержархіві, засвідчують, що в Шепетівському районі голод скосив від 5 до 6 тисяч людей. Переважно це були діти і люди пенсійного віку. Найвища смертність зафіксована в окремих селах району. Наприклад, у селі Хутір померло 145 людей, у с. Білопіль – 122 людини, у с. Хролин – 111 людей, у с. Плесна – 178 людей, у с. Судилків – 87 людей. Це неповні дані за два роки Голодомору 1932 – 1933 рр. У міському бюро РАЦСу (ЗАГСу) оригінали довоєнних метричних книг не збереглися, і повної картини про Голодомор на Шепетівщині немає, але пошукова робота в цьому напрямку велася працівниками музеїв, вчителями історії, краєзнавцями ще з початку 1990-х років. Вона продовжується дотепер. Цінними свідченнями тих страшних подій залишаються усні джерела історії – спогади очевидців, які пережили Голодомор, і пізніше розповіли про це. Ось деякі з них.
Драч Дмитро Степанович, 1912 р. н.:
«Шепетівський колгосп «Більшовик» був організований у 1929 році. Господарство молоде, а тому план хлібоздачі державі йому було виконати не під силу. Тоді було вирішено збирати лишки у людей. Це і стало початком страшного лиха, адже всім було відомо, що цих лишків не було ні в колгоспників, ні в одноосібників. Самою страшною була весна 1933 року. Люди били худобу, яка ще залишалася, коней, збирали в лісі кропиву, подорожник, спориш, липовий цвіт. Ловили буслів і їжаків, дерли кору з дерев. Але це не допомагало. Вмирали цілими сім’ями. Сусідські родини Мусійчуків і Ящуків вимерли повністю».
Кучинський Іван Станіславович, 1922 р. н.:
«Померлі від голоду вмирали на вулицях Шепетівки, під тинами, в ровах, на залізничному вокзалі, на дорозі до лісу. Коли їх стало багато, місцева влада доручила їздовому лікарні, на прізвище Тріска, збирати їх і ховати за мостом через річку Гуску, де потім влаштували «Комсомольський парк». За таку роботу Тріска додатково мав 200 г хліба на день. У 1937 р. його розстріляло НКВС, щоб позбутися небажаного свідка».
Таку велику кількість померлих у м. Шепетівка можна пояснити і тим, що саме місто тоді знаходилось у прикордонній зоні з Польщею і тому сюди зі Східної і Центральної України ринув великий потік голодних людей, щоб виміняти цінні речі й одяг на хліб та інші продукти. Багато хто з них померли від голоду, або стали жертвами злочинів, навіки залишившись на Шепетівській землі.
Охрімець Ганна Данилівна, 1918 р. н. с. Судилків:
«В голодний рік мені було дванадцять років. В мами нас було семеро дітей. Я, як найстарша, ходила на роботу на цукрозавод. Там давали по 200 г чорного хліба, і я несла його додому молодшим братам. Мама ходила в м. Гриців по олію, яку потім міняли на крупу. Ще ми ходили на стару скотобійню по кров, але охоронці нас звідти виганяли. З семи дітей у родині вижило двоє».
Миронюк (Дудар) Ольга Олексіївна, 1926 р. н. с. Хролин:
«Сім’я в нас складалася з шістьох людей. Батько, мати і нас четверо дітей. В нашій родині всі вижили, а от родина нашої тітки, майже повністю вимерла. Моя тітка, на ті часи, жила заможно. Її родину в 1932 р. розкуркулили, все майно забрали, чоловіка заслали на північ. Вона залишилася з дітьми сама. Дітей було аж семеро, чи восьмеро, зараз вже не пам’ятаю. У ті страшні роки вижило тільки двоє з них – Гелько і Ольга, їхнє прізвище було Садовнік».
Ковтонюк Марія Остапівна, 1929 р. н. с. Вишневе:
«В той страшний час із хати мого батька, Ковтонюка Остапа, забрали черепицю, просто скинули, повантажили на підводу і вивезли, тому що моя бабуся не хотіла йти у колгосп. Забрали також двоє коней. Виручили нас сусіди, Броль Ганна Оксентіївна дала снопи обмолоченого жита, а її брат Броль Матвій допоміг подати їх на гору і перекрити нашу хату. Ще одна сусідка, Яремчик Ганна, мала родичів в Америці, які пересилали їй гроші. Продукти харчування їхні родина купувала в «Торгсині» то вона нам приносила муку, крупи. Корову нашу забрали в колгосп. Я щовечора бігала до Заторської Мотрі Сидорівни, в неї була корова і вона давала мені кварточку молока. Тяжкий був час, але люди ділилися останнім».
У СРСР заборона на інформацію про голод діяла до горбачовської «перебудови». Попри всі заяви влади про перегляд і часткове скасування історичної цензури, сам Радянський Союз (як і сучасна путінська росія) завжди стояв на принципах брехні, насильства і цинізму. Пам’ять про комуністичні злочини зберігали й українці діаспори, передавали її своїм нащадкам від 1933 року до сьогодні. В Україні ж вшанування пам’яті жертв Голодомору стали можливими лише з розпадом Радянського Союзу та відновленням незалежності України.
Володимир ВОЛЯНЮК, Музей пропаганди.