Сьогодні важко уявити наше життя без мобільних телефонів, планшетів, ноутбуків та комп’ютерів. Прогрес йде вперед і його не зупинити. Але задумайтесь: куди ми рухаємось, коли, здебільшого, наші діти день і ніч «висять» на телефоні, грають в ігри на планшетах та просиджують ночами біля «компа»? Особливо у період карантину.
Колись зайшла під час перерви до школи і побачила таку картину: майже половина учнів класу (а це був початковий клас) стояли біля мобільних телефонів, що заряджалися на останній парті, а ще з десяток збилися у гурт і жваво обговорювали новий телефон одного з учнів.
Помітила, що як тільки продзвенів дзвінок на перерву – усі дружно схопилися за телефони. Та на перерві це ще півбіди, грають в ігри навіть на уроках, на заходах, які проводилися у школі. Тому, коли на батьківських зборах вчителі просять батьків не купувати дітям дорогих телефонів і планшетів, їх можна зрозуміти.
Про який там новий матеріал може бути мова на уроці фізики чи хімії, коли йде жваве обговорення нової марки смартфона чи його надзвичайних властивостей. Учні іноді просто не чують, про що розповідає вчитель. А ми мріємо, що наша дитина продовжить навчання у коледжі чи університеті…
Питання: чи зможе вона там навчатися, коли протягом шкільних років тільки натискатиме кнопки мобільного? Будуть для цього знання чи ми будемо платити за кожен екзамен чи навіть залік? А ще, може, доведеться шукати її не у лекційній залі, а у залі ігрових автоматів, де гра уже йде на гроші. Чи вистачить наших мізерних зар­плат, щоб оплачувати не тільки її навчання, але й азартні ігри?
Пригадала свої шкільні роки. У школі було багато гуртків і більшість з нас їх відвідували. Тому бігали від одного вчителя до іншого, щоб скрізь встигнути і нічого не пропустити. А якими цікавими були шкільні турніри з шахів та шашок, які проводилися на перервах! А ще весною та восени грали у м’яча на волейбольному майданчику…
А нині таке враження, що майже усі школярі є активними членами тільки одного гуртка – планшетно-мобільного.
Правда, і сьогодні деякі діти люблять побігати і поштовхатися. Але більшість з них, знову ж таки, з телефонами та планшетами у руках групуються по кутках чи на лавочках. Тому їх видно здалека: худі, бліді, сутулі…
Та найстрашніше те, що діти стають залежні від телефонів. Потяг до гри з’являється ще у дошкільному віці. Чому? А тому, що ми даруємо п’ятирічній дитині (на її прохання!) не велосипед чи спортивну стінку, а мобільний телефон мінімум за дві-три тисячі гривень, а то й більше. А потім дивуємося: чому наші діти нас не чують?
Вони іноді наче зомбі: глухі до усього, до прохань вчителів вимикати телефони і не грати, до наказів вихователів заховати телефони і, зрештою, іноді не реагують на зау­важення батьків.
— Вдома не допросишся сина чи доньку прибрати у кімнаті, помити посуд чи скласти дрова. Стоїмо перед дитиною і мало не криком кричимо, щоб вона почула, чого ми від неї хочемо. За третім разом нас таки почують і отримаємо у відповідь: «Мамо, я зараз…». Але оте «зараз» розтягується до вечора, а то й до завтра, — розповіла моя знайома шепетівчанка.
А ще за кілька днів дитина дивиться на нас спантеличено і дивується: «Ти мене просила прибрати? Не пам’ятаю такого…». І вона дійсно не пам’ятає. А все тому, що пам’ять щодень стає слабшою. А ще знижується зір, часто болить голова…
Та й сама не раз переконувалася у тому. Спробуйте забрати в онука дорогу «цяцьку». Та вона такий лемент влаштує, що й не раді будете! Навіть старші криком кричать, коли пробуєш «відімкнути» їх від гри і забрати телефон.
Діти не вміють і не хочуть контролювати свої емоції. Навіть мале дитя не сяде гратися іграшками, а ходитиме за тобою слідом і скиглили: «Дай телефон!». Знайома картина?
Не потрібно забувати про таку хворобу, як «ігрова залежність». Від неї немає ліків. Найкращі психологи і психотерапевти не зможуть допомогти позбавити вашу доньку чи сина (уже дорослих!) від цієї залежності.
Проте це біда, яку ми самі приносимо у наш дім. Як бачите, наша з вами вина у цьому досить відчутна. Адже це так зручно для молодої мами — дати синові чи донечці телефон у руки, а самій тим часом можна «посидіти» у «Фейсбуці».
А пригадайте, як ви самі хвалилися перед подругами, що ваша дворічна донька чи онучка вміє натискати на кнопки і безпомилково знаходить гру у маминому мобільному, чи, сміючись, розповідали, як вчора трирічний онучок «розвів» дідуся на 16 гривень чи «спалив» вам усі гроші на телефоні. І справа не у 20 чи 30 гривнях.
Отож, щоб ми не переймалися тим, що наша дитина у майбутньому деградує або, не доведи, Боже, стане залежним ігроманом, давайте сьогодні обмежувати їх у користуванні телефонами, смартфонами, планшетами.
До речі, у Німеччині уже розпочали боротьбу з активними користувачами мобільних телефонів і зобов’язали батьків стежити, щоб дитина не «сиділа» в Інтернеті більше двох годин на день, а у Франції заборонили брати мобільні телефони малим дітям до школи. Про це під час скайп-спілкування мені розповів мій однокурсник, який давно проживає у Німеччині і має двоє онучок молодшого шкільного віку.
А ще ми забули про нові агресивні ігри з відеороликами, де діти знущаються над свої­ми ровесниками і до крові б’ють колишніх друзів. Скільки дітей «підсіли» на ці страшні «забавки» — ніхто не знає. Але психологи стверджують: спалахи люті у дітей почастішали.
А чому ми дивуємося? Дитина цілий день, а то ще й до півночі, сидить, не рухаючись, з мобільним чи планшетом у руках, перенапружена, а потім «зривається». Оте нервове напруження, з яким вона стежить за грою, повинно десь «вистрілити».
Дорослі думають про одне: як вижити і дати дитині усе необхідне, яке зводиться до «крутого» смартфона, модних кросівок чи майок. Діти уже з дошкільного віку просять у дідуся 50 гривень, школярі — сотню на кишенькові витрати.
А у державних мужів руки не доходять до дитячих проблем. Усі спортивні секції платні. Цьогоріч оздоровчі табори, у зв’язку з коронавірусом COVID-19, не діють.
А ще хочу звернути увагу на рівень культури серед учнів. Хіба ви не чуєте, як вони спілкуються між собою нецензурною лексикою? І дівчатка у цьому від хлопців не відстають. Потрібно ж «показати» себе і підкреслити, що ти уже доросла чи дорослий… А ми, дорослі, чуємо і мовчки проходимо повз них, боячись зробити зауваження, щоб бува не «нарватися» на більш добірніші матюки на свою адресу.
Створення на державному рівні різних департаментів та молодіжних структур, які нібито повинні займатися нашими дітьми, організовувати їхній вільний час, не вирішать цієї проблеми, якщо батьки стоятимуть осторонь. Саме батьки повинні показувати дітям приклад у поведінці. Саме рідні повинні контролювати, чим займається вона у вільний час, час від часу цікавитись, на які сайти заходить та що дивиться, а за необхідності — встановити контроль (ця послуга нині реальна). І тоді ви зможете бути спокійними за своє дитя, за його майбутнє.
Віра КУХАРУК.