Ця розповідь про подвиг українського десантника, який був поранений у бою під Кліщіївкою, але не здався та не відступив, навіть коли сам залишився в окопі в оточенні ворогів. Це історія про неймовірну силу духу, непохитну волю і нелюдські зусилля, докладені заради досягнення поставленої мети — Перемоги.
…Листопад 2023-го. Бахмутський напрямок. Ворог, не шкодуючи своїх резервів, намагається повернути втрачені позиції у районі Кліщіївки. Пекельне бойовище тут не стихає ні на мить. Окупанти хвилями атакують. Пробують різні сценарії «м’ясних штурмів», комбінують піхоту, залучають техніку.
Вісімдесята окрема десантно-штурмова бригада — один із підрозділів, який б’ється з московитами саме на цьому напрямку. Мотивовані і загартовані у боях львівські десантники. Один із них — Сергій Споденюк на псевдо «Фін».
Розповідає Юрій, командир взводу 80-ї ОДШБ:
«Під час штурмів противника «Фін» залишився сам в окопі та протягом 14 днів утримував позицію, завалену трупами ворога. Без води і без їжі. У бійця була рація, тож за його сигналом наша арта влучно била рашистів. Він неодноразово викликав вогонь артилерії на себе.
Два тижні під носом у ворога поранений «Фін» тримався, ламаючи усі плани окупантів. Я тоді у Бога попросив, кажу: «Господи! Якщо Ти допоможеш витягнути «Фіна» і він залишиться живим, то я припиню курити. Хлопець вижив. Я уже не курю…».
Командир протягом тих двох тижнів зберігав по рації зв’язок із «Фіном». Каже, що росіяни вогнем артилерії потужно накривали позицію. Там ще перебували наші загиблі й поранені десантники. Першими евакуювали тяжких та вбитих. «Фін» теж зазнав поранення в обидві ноги, але свою чергу на евакуацію залишив наостанок.
Бойовий медик Роман згадує:
«Деяких ми тягнули більше доби на відстань в один кілометр. Були міни, був дуже масований обстріл, «зомбаки» саме почали масовано штурмувати.
Коли настала черга евакуації «Фіна», росіяни уже впритул підійшли до позиції. Тоді взводний Юрій по рації почув його голос. «Фін» просив українських артилеристів вдарити з усіх стволів. Вогонь знову викликав… на себе».
Юрій: «У будь-якому випадку «Фіна» чекала смерть. Шансів було нуль, навіть якби уцілів після ударів арти… Якщо рашисти заходили на наші позиції, то вони наших солдатів не брали у полон. Просто катували та розстрілювали…».
Тричі командування підрозділу намагалося врятувати рядового «Фіна». За ним відправлялися групи, та, на жаль, ворог не давав змоги їм підійти. Врешті наші аеророзвідники з дронів таки спромоглися скинути бійцю воду, шоколадні батончики, ліки, батарейки для рації та гранати.
Юрій: «Коли зовсім не стало шансів його забрати, я сказав правду: «Фін», у тебе є тільки одна можливість — самому доповзти до наших. Уже ніхто не зможе прийти…».
Артем, на псевдо «Бучер», десантник 80-ї ОДШБ:
«То було значно крутіше, ніж у фільмі «Врятувати рядового Раяна». Багато сил було витрачено, аби його врятувати. Я в той час заводив людей на нові позиції.
Чую, що хтось стогне. Зрозумів, що це «Фін». Він через мінне поле таки переповз, напівживий, чортяка! Ні говорити, ні ходити не міг, я його брав за руки, а він мені за шию хапався і потихеньку перебралися до сусідньої позиції».
Ця неймовірна історія закінчилася для «Фіна» щасливо. Нині Сергій у шпиталі. Ось що вдалося згодом почути від нього особисто:
«Я знав, що уже звідти не вийду. Тому був спокійний. А зачепить мене чи не зачепить, не хочу із себе героя робити. Я про це не задумувався, якщо чесно… Схопив дві гранати і виповз назовні. Ноги у мене на той час уже були побиті й посічені. Витягнув чеку і приготувався їх зустрічати…».
Сергієві Споденюку — 36 років. Родом із Житомирщини. Закінчив аграрну академію. До великої війни вирощував хліб.
Ігор ЛЕВЕНОК,
воєнкор.