Днями прочитала у газеті «Шепетівський вісник» від 13 грудня матеріал під заголовком «Я купила це місце», у якому йшла мова про те, як інколи досить молоді люди у маршрутках не хочуть поступатися місцем пасажирам поважного віку, інвалідам. Жінка, інвалід другої групи, запитує: чому ми такі байдужі й бездушні?
Дійсно, такі інциденти трапляються. Можливо, не часто, але вони додають болю людям з обмеженими можливостями. Адже вони дуже вразливі і їм живеться набагато важче, ніж нам. Це повинен розуміти кожен і бути добрішим.
У подібні ситуації потрапляла і я. Якось їхала автобусом з лікарні до ринку, людей було багато. На зупинці «Ринок» мені потрібно було виходити. У проході біля дверей на виході стояла жінка років 30-35. Вона не пройшла у салон, хоча там були вільні місця, тому заважала пасажирам виходити. Довелося й мені її минати.
Я виходила останньою, бо йшла повільно з паличкою, і зачепилася у дверях. А жінка навіть не поворухнулася, ще й сердито сказала: «Тут ще вас із палицею не вистачало». Я їй відповіла: «Подякуйте Богу, що ви ходите без палиці. Бо ви ще не знаєте, що вас чекає попереду».
Я вийшла з автобуса, але настрій у мене зіпсувався. Цій жінці я нічого поганого не бажаю, але, разом з тим, їй потрібно думати, що й кому казати.
А ще у пам’ятку такий випадок. Їхала якось автобусом до Судилкова. Перед мостом, де колись був хлібозавод, — зупинка. Якраз мені виходити. Йду салоном поволі, як завжди із паличкою. Попереду мене виходить жінка, але їй важко зійти, тому затрималася на східцях.
Водій сердиться, каже, що «ці баби затримують автобус». А жінка пояснює йому, що їй болять ноги, вибачається, на що водій різко відповів: «Якщо болять ноги, то сидіть вдома!». Мене це теж обурило. Було шкода жінку, бо вона їхала з лікарні, а не на прогулянку. Вона й рада сидіти вдома, та болячки дошкуляють.
Отож, є різні люди, зокрема й бездушні. Можливо, це винятки, але вони залишають рубці на серці. І, як кажуть, ложкою дьогтю зіпсують бочку меду.
Але я хочу розповісти про інший випадок, який стався 16 грудня, у суботу. Я автобусом під’їжджала на цвинтар. Гадала, що зможу встигнути на маршрутку. Але вона затрималася. А наступна мала бути аж черед дві години.
Вітер, холодно… Вирішила зупинити попутний транспорт. Один не зупинився, інший також. А потім зупиняється автомобіль, за кермом — молода дівчина, а поруч з нею — інша. Я зраділа, що вони зупинилися, що не буду мерзнути.
Я дівчатам кажу: «Підвезіть мене, але я з палицею», а вони сміються: «Нічого страшного, сідайте». Запитали, куди їду, а їхати мені 4-5 хвилин від цвинтара додому.
Підвезли, даю їм гроші, а вони не беруть. Кажуть: «Нам гроші не потрібні. Краще помоліться за наших воїнів, що на фронті». Запитала, хто з їхніх близьких воює, а вони відповіли: «За усіх, бо там усі наші, усі близькі…».
Я запитала, як звуть дівчат. Одна – Наталя, друга – Валя. За таку молодь теж потрібно сказати добре слово і помолитися. Світ не без добрий людей, і їх багато.
А загалом усім хочу побажати: люди, будьте милосерднішими, терпимішими й добрішими! Ми хочемо і чекаємо перемоги у війні. Думаю, що її можна наближати добрими справами і любов’ю до ближнього, до України, до своєї родини.
Ольга ВІЛЬБІЦЬКА.
с. Городище.