Вперше побачили цього гарного молодого військовослужбовця під час мирної акції на підтримку безвісти зниклих та полонених захисників і захисниць України. З ним поряд була його дружина Крістіна. Тепер вони підтримують тих, хто досі перебуває у полоні або зник безвісти, висловлюють свою солідарність і небайдужість рідним та близьким наших захисників, долі яких загубилися у вирі війни.
Адже Іван Бурдим, який розпочав службу у ЗСУ за контрактом у 2021 році й був командиром відділення роти охорони Маріупольського РТЦК та СП, із 25 лютого 2022 року вважався безвісти зниклим. Хоча ще воював на «Азовсталі» до 15 травня 2022 року. І лише у липні 2023 року його рідні дізналися, що він перебуває у російському полоні. А пробув він там один рік і 8 місяців…
Про жахіття неволі намагається розповідати без зайвих емоцій та перебільшень, як і належить мужній людині.
Іван Бурдим, як людина, яка прийшла полон, знає ціну свободи та боротьби. Його гідність і сила духу — це приклад для кожного з нас. Він доводить, що у найважчих, навіть безнадійних, обставинах можна і треба завжди стояти за правду, допомагати іншим й продовжувати боротьбу.
Народився Іван Бурдим 29 квітня 1991 року в росії, коли його батьки-українці перебували там на заробітках. Коли хлопчику виповнилося три роки, повернулися на Полтавщину, у місто Лубни, де він зростав і навчався. Його рідна сестра Олена досі живе у Полтаві, працює у фармацевтичній компанії, а її чоловік, колишній військовий, нині служить в ДСНС.
Після закінчення у 2008 році школи в Івана Бурдима було багато планів. Але перед його очима завжди поставав образ любого дідуся Михайла, який був військовим — служив прапорщиком у автобатальйоні. Саме він став для хлопчика взірцем відваги. І хоча працював Іван після школи на різних роботах, але мріяв про службу за контрактом.
Уже й війна у 2014 році розпочалася, а він ніяк не міг знайти для себе справу до душі. Вирішив повернутися у Лубни, ближче до батьків, й пішов шукати роботу у відділенні «Нової пошти». Звідти його направили до військкомату, щоб став на облік. А там, як згадує тепер, дуже зраділи, що Іван за віком ще підходить для проходження строкової служби (йому було на той час 25 років), й запропонували оформитися на контракт.
Омріяний
контракт
і… знайомство
— 29 травня 2017 року я врешті підписав контракт із ЗСУ й поїхав на навчання в «Десну», у танкові війська, — пригадує Іван Бурдим. — До речі, мій батько теж служив у танкових військах, у тій же «Десні». Мені сподобалось те, чим став займатися. Десь через місяців три у мене з’явилося бажання залишитися служити у тій частині на посаді інструктора. Я написав відповідний рапорт – мене підтримали командир роти і начальник штабу батальйону. Далі були виїзди у танкову бригаду, курси, перше військове звання «сержант»…
Так Іван почав підніматися кар’єрним сходами й згодом отримав звання старшого сержанта-інструктора роти, тобто посаду прапорщика. А в 2020 році йому вперше запропонували поїхати у зону ООС (до того часу він уже опанував танк Т-80). У нього якраз закінчився контракт, і йому потрібно було підписати новий — ще на рік. Юнак погодився і… поїхав на Рівненський полігон, де пробув близько півтора місяця, після чого їх відправили під Покровськ. Зупинилися вони там поблизу Мирнограда…
Саме у той час Іван Бурдим заочно, у соцмережі, познайомився зі своєю майбутньою дружиною Крістіною з Маріуполя. Молоді люди почали спілкуватися. Він їздив до неї під час коротких відпусток…
Проте 31 січня 2021 року військову частину, в якій служив Іван, вивели із зони ООС. І він знову повернувся у свою «Десну», вирішив дослужити до закінчення терміну контракту, а тоді поселитися у Маріуполі.
Швагер пропонував йому повертатися у Лубни, щоб служити в ДСНС. Але через свого командира батальйону Іван зміг все-таки потрапити на службу у Маріупольський РТЦК та СП. Там він з 1 січня 2021 року знову підписав контракт на три роки. А ще тут була його кохана.
Ніхто й не думав,
що буде війна…
— Ми жили спочатку з батьками Крістіни. Цивільна дружина працювала на той час в «Укрпошті». А загалом ми планували з нею одружитися влітку 2022 року. Але 24 лютого мене підняли по бойовій тривозі. Я став збиратися.
Крістіна плакала. Пам’ятаю, як сказав їй: «Ти так плачеш, ніби я йду на війну…». Хоча і сам ще не знав, що у нашій країні дійсно розпочалася повномасштабна агресія росії, — ділиться спогадами Іван.
Після прибуття до військкомату їх відправили автомобілем на базу «Азова», яка знаходилася на лівому березі річки Кальміус…
— На той час я знав одне, що належу до категорії тих людей, які стоять на обороні Маріуполя. Нам до останнього ніхто нічого чітко не сказав про наступ росії чи можливість широкомасштабних військових дій. Лише у той день вишикували біля військкомату, видали зброю і почали зачитувати бойовий наказ, що нас направляють у підпорядкування однієї з військових бригад Національної гвардії України, а саме — у полк «Азов».
Нам надали приміщення біля їхньої бази. Це була, здається, якась школа. Сказали, що мінімум три дні нам треба тут побути, додому ніхто не поїде. Та й про повномасштабне вторгнення ніхто так нічого і не повідомив. Ми, звичайно, бачили інформацію з telegram-каналів, але…
Певно, командири вважали, що усе це за кілька днів закінчиться, що на Маріуполь вони (росіяни) не підуть. Ну, так, як це було, приміром, у 2015 році, коли русня заходила на лівий берег, постріляла трохи й її відігнали. Уже пізніше у розмовах із багатьма військовими я почув, що, мовляв, ніхто й думав, що буде така велика війна…
Дійсно, нічого не зупинилося через три дні, а захисники продовжували нести свою військову службу у складі «Азову». Поки була можливість, час від часу відлучалися додому.
— Щоправда, на вулиці, де ми жили, з перших днів війни стався приліт, — каже Іван. —Тому поспішив вивезти дружину, дітей та усіх родичів, окрім тестя, який не міг покинути стареньку кволу матір, в інше місце — у приміщення нашої роти охорони біля металургійного комбінату імені ілліча. Перебували вони там, поки було електроосвітлення. А як стався приліт на це підприємство, то тесть забрав їх назад додому.
Після вибуху я прибув у роту охорони, але там нікого не застав. Знайшов записку — Крістіна написала, що їх забрав додому батько.
Перші втрати і
поранення на «Азовсталі»
Уже всі усвідомили, що почалася жахлива війна. На той час і в підрозділі Івана Бурдима також був один загиблий. Та й сам Іван не знав, коли побачиться з дружиною й усіма її близькими. Майже два роки ніякого зв’язку з ним не було.
— Щоправда, одного разу мені якимось дивним чином вдалося поспілкуватися телефоном зі своєю мамою. Вона розповіла, що дружина зі своїми дітьми та родичами збираються евакуйовуватися з Маріуполя. Мама Крістіни, тобто моя теща, народилася у селі Чотирбоках Шепетівського району. І вони на початку травня 2022 року мали виїхати до цього села, — говорить Іван.
Додому прорватися на інший берег було уже нереально — там всюди шастала русня. Та й пункт спостереження, який «азовці» зосередили в одному із гуртожитків якогось навчального закладу, обстрілювався. Одного дня Іван із напарником перебували на чергуванні і їх поранило вибухом снаряда: Івана — в руку, а Михайла — у ногу.
— Можна сказати, що ми тоді відбулися легким переляком, — згадує тепер боєць. — Трохи полежали у шпиталі й стали проситися до хлопців. Я ходив знову на пункт спостереження, ніс вахту. Але у мене почав розпухати лікоть, стала підвищуватися температура. Й мене знову забрали у шпиталь.
Ніхто не знав, чи є у моєму тілі осколки. Про них я дізнався, аж коли вийшов із полону. А тоді пролікувався трохи антибіотиками й вирушив знову туди, де був потрібен, — однією рукою перевантажував снаряди, допомагав своїм побратимам, як міг. Хоча, коли ми виходили із заводу «Азовсталь», я зі своєю пораненою рукою замикав колону «трьохсотих».
Це були не
найсвітліші дні
Позиція, де перебував Іван Бурдим, опинилася поряд із батальйоном «вагнерівців». А вони сказали нашим бійцям прямо: «Здавайтеся у полон — і ви залишитеся живими». Поки могли, наші захисники старалися відстрілюватися.
— Треба зауважити, що територія заводу «Азовсталь» дуже величезна — це якщо подвоїти теперішню площу Шепетівського району, — наголошує Іван Бурдим. — Тож наші військові були розкидані по усій території цього гігантського підприємства. Щоб ви розуміли — це як місто у місті. Там автобуси курсували з одного кінця в інший. А якщо пішки обійти територію, то і дня не вистачило б. На цьому підприємстві працювало, певно, пів Маріуполя.
Тут наші військові підрозділи під тиском русні почали перегруповуватися, й ми зупинились у якомусь із бункерів «Азовсталі». Нашим завдання було — захищати Маріуполь, не допустити, щоб ворог наближався до цього підприємства. Та він зробив із «Азовсталі» справжнісінький полігон — кидав що завгодно, аби тільки захопити територію. Доходило навіть до того, що літаки пікірували і росіяни з кулеметів стріляли по наших об’єктах. А у нас навіть не було можливості підвезти боєприпаси, та й, власне, не було де їх брати…
Ресурси вичерпувалися. Тож доводилось покладатися подекуди на трофейну зброю. Але ми трималися. Молилися. Чекали якогось дива…
У тому бункері, де знаходився Іван, перебували, за його словами, близько 50 бійців. Спочатку їм видавали пайки на продуктових складах, але це тривало недовго. Згодом їжу вони добували на руїнах магазинів і кафе, які знаходилися на території «Азовсталі» й потрапили під прильоти. Коли знаходили якісь пряники серед штукатурки, що розсипалася, згадує боєць, то почувалися щасливими, як у дитинстві. Хлопці копали руками завали, аби знайти бодай консерву чи інші продукти.
— Щоправда, води у нас вистачало, — зауважує співрозмовник. — Ренат Ахметов (який володів заводом) за своїх людей турбувався, тому скрізь у підсобках стояло багато бутильованої води. Тож із водою для пиття проблем не мали. Хоча помитися не було можливості.
Умови бійців у зоні «Азовсталі» ставали дедалі нестерпнішими. Як сказав Іван, хлопці втрачали здоров’я і сили через нестачу їжі. Багато їх, як і він сам, схудли на 15-20 кілограмів уже під час оборони «Азовсталі».
То як же сталося, що Іван Бурдим опинився у полоні у ворога?
— Ми трималися до останнього, поки не вийшов наказ Головнокомандувача — завершити оборону Маріуполя. Він з’явився 15 травня 2022 року, а 16 числа виходила уже перша група наших захисників. Вони виносили важкопоранених, наступного дня — менш тяжких «трьохсотих». Ну, а далі ми йшли групами за списками. У передостанній день вийшли я та ще шестеро чоловіків з нашого бункера. А 20 травня повиходили штабісти. Ну, розумієте, хтось вийшов, а хтось і не вийшов, — сказав сумним голосом Іван Бурдим.
На першому етапі
була Оленівка…
Далі бійців автобусами привезли в Оленівську колонію. Перевірили документи. Розподілили, кого куди. Спали вони на підлозі. Нічому не дивувалися, бо уже коли залишали Маріуполь, знали, що йдуть у неволю. Русня перевіряла особисті речі бійців. Те, що їм подобалось, забирали собі, інше або повертали, або просто викидали.
— Коли ми здавались у полон, нам обіцяли «золоті гори» (чули це від командира «Редіса» у Маріуполі) — і що ми вийдемо живими, і що нас годуватимуть, і що, можливо, не спочатку, але дадуть зателефонувати додому, і що у полоні ми пробудемо (та й це, нібито, мав бути не полон, а фільтрація!) від 10 днів до трьох місяців, не більше, — ділиться спогадами Іван. — А вийшло так, що коли ми потрапили в Оленівку, у нас не було нічого – ні пити, ні їсти. Воду нам привозили якусь технічну, невідомо звідки. Та й тієї було дуже мало — на добу десь пів літра на людину.
У приміщенні, де можна було б розмістити 200 чоловік, нас звезли десь до 500. Спали ми на підлозі. Не було ніяких проходів! Щоб вийти вночі до туалету, страшно було від того, що міг наступити комусь на голову…
Годували абияк — один чи два рази на добу, та й то, коли заманеться. Ніякого режиму в тій Оленівській колонії ніхто не дотримувався! Давали нам якусь бурду або кашу. Сніданок міг бути о другій годині дня, обід – о 10-й вечора, а вечеря — удосвіта наступного дня. І так тривало постійно.
Особливо важко було, коли у колонії хазяйнували місцеві хлопці з так званих ДНР та ЛНР. Вони ненавиділи нас.
Іван Бурдим розповів, що деякі захисники намагалися у полоні демонструвати свій патріотизм, вигукували, для прикладу, відоме гасло: «Слава Україні!». Але це закінчувалося для них сумно. За таке дуже карали…
У Свердловській
виправній колонії
— Я не можу сказати, що над нами без будь-яких приводів знущалися фізично. Але ставлення в Оленівці до військовополонених було поганим. Коли нас перевели у Свердловську виправну колонію № 38, що в Луганській області, то нам, можна сказати, пощастило, бо її дуже добре контролював слідчий комітет росії, — продовжує розповідь співрозмовник. — Був і тут, щоправда, один виродок, який над нами знущався, та його дуже швидко забрали з цієї колонії. Не знаю, на якій підставі, але начальник колонії суворо заборонив бити військовополонених. Над нами знущались тільки у тих випадках, коли в колонію приїздили представники спецслужб росії — феесбешники чи інші. Вони завжди ховали свої обличчя під масками і робили, що хотіли. Вибивали «зізнання» у злочинах, яких наші бійці ніколи не скоювали. Катували. Били шокерами і електрикою. Та чим завгодно…
А пощастило нам ще й тому, що нашу колонію зробили показовою, навіть стали годувати по годинах. Ніякого порівняння з Оленівкою, де ми пробули всього 21 день, але пережили стільки жахів…
Коли ж нас етапували у Свердловську колонію, то якийсь російський воєначальник сказав, що нас будуть готувати до обмінів. Ми повірили й розраховували, що усе це відбудеться дуже швидко. Але… Цей процес, особисто для мене, затягнувся на рік і вісім місяців.
Ми усі повинні
бути патріотами!
Як обмовився Іван Бурдим, йому нині дивно бачити байдужість наших українців уже тут, у Шепетівці, Славуті. Каже, що багато людей навіть не уявляють, що таке по двічі на день слухати гімн росії, бачити ненависні обличчя ворогів, терпіти їхні знущання… Певно, тому навіть не зупиняються, коли триває хвилина мовчання. Він же часто виступає на акціях, зокрема у Шепетівці на підтримку полонених і намагається донести людям правду про те, що відбувається там, де «господарюють» російські окупанти.
Навіть не міг уявити, що так мало людей усвідомлюють те, що відбувається. Якось під час акції, щоправда, до нього підійшла жінка, подякувала і сказала, що повсякчас підтримує тих людей, які не дочекалися з війни своїх рідних. Але є й такі містяни, на жаль, які вважають ці акції марними. Мовляв, хіба це допоможе визволити з полону чи повернути додому безвісти зниклих захисників?
Іван міг би кожному сказати від себе: допоможе! Адже тепер, коли триває жорстока війна, не час сидіти на дивані перед телевізором — треба усім діяти, допомагати захищати Україну, щоб ворог бачив, якими єдиними і згуртованими є направду наші українці. Бо хлопці, котрі потрапили у полон чи зникли безвісти, — це ті бійці, які захищали кожного, хто тут живе, вони своїм життям боронили державу! Та й серед службовців ТЦК, на дії яких час від часу нарікають наші громадяни, несуть службу 80 відсотків колишніх бійців ЗСУ. Вони мають поранення, заслуги перед Україною…
Іван неохоче розповідає про те, що йому довелося пережити у полоні й як його сильно побили за три дні до обміну. Це ж, як не дивно, по-російськи називалося «спілкуванням».
— Я отримав за свій патріотизм, — мовив у відповідь на наше запитання. — Адже відмовився з ними співпрацювати. Сказав, що сидів 20 місяців не задля того, аби співробітничати з ними. Бо хочу побачити свою сім’ю (на той момент він навіть не знав, де була Крістіна з ріднею).
Вони били Івана, найбільше по голові, за його непоступливість та впертість.
— Я знаю, що русня різала і гамселила наших бійців, чим могла і по чому завгодно. А ще більше пережили полонені «Азовсталі». Їм казали: забудьте, мовляв, про Україну — України уже немає, — з болем згадує наш співрозмовник.
Тридцять першого січня 2024 року Іван Бурдим вийшов з неволі за обміном. У той день з російського полону вдалося повернути 207 українців. Серед звільнених військовослужбовців були захисники Маріуполя, Херсона, бійці з острова Зміїного, морпіхи та бойові медики. Це був уже 50-й обмін військовополоненими із рф. А тепер чоловік радіє черговому обміну, який відбувся днями.
Після звільнення з полону Іван проходив реабілітацію у шпиталі Дніпра, дослужував у ЗСУ, допоки у квітні не ухвалили закон, який передбачав, що визволені з ворожого полону українські військовослужбовці мають право на демобілізацію.
Повернувшись до сім’ї, Іван з Крістіною 1 травня 2024 року офіційно оформили свій шлюб тут, у Шепетівці. Спочатку вони мешкали на винайманій квартирі у нашому місті, а згодом купили будинок у селі Радошівці на Ізяславщині, де й оселилися. Бережи їх, Боже!
Ми запитали Івана, що сказав би він українцям після пережитого. «Не брати росіяни нам, і ніколи ми уже не будемо братами», — мовив коротко він.
Спілкувалася Віра МАЛЬЧУК.