Посвята Андрію Біленькому, сержанту
матеріально-технічного забезпечення
1-ї гаубичної самохідної артилерійської
батареї 2-го гаубичного самохідного
артилерійського дивізіону 53-й окремій
механізованій бригаді, який загинув 20 квітня 2016 року.
Сади цвітуть і сонечко кружля,
І вісь Землі все крутиться незмінно.
Та терпить біль зажурена земля,
І тільки час летить собі невпинно.
Цей невблаганний і тривожний час
Комусь з синів ворожить злую долю.
Ще довго світ яснітиме без нас,
А матері сивітимуть від болю.
Комусь судилась доля… Ой, гірка!
І тут даремно вже шукать причину.
Тремтить у батька сивого рука,
А мати бідна втратила дитину.
Уже конвалія чарівна відцвіла,
Вишнева гілка ніжно розквітає.
-Загинув татко! – каменем слова…
І гіркий жаль Мариночку проймає.
Стиснуло серце від раптових сліз:
-Татусю, як далеко я від тебе!
Ти пам’ятаєш, рибки як привіз?
І личко враз нахмурилось, як небо.
-А пам’ятаєш стежку до ріки,
Де ми з тобою, рідненький, ходили?
Там залишились ще твої сліди.
А скільки тоді риби наловили!..
А мама тужить і погано спить –
Не швидко заживають в серці рани.
В бабусі бідне серденько болить,
І сум в очах у тітоньки Ірини.
Дідусь хворіє… зовсім сивий став,
І сивина насіялась так рясно.
Колись за нас, татусю, завжди дбав…
І затуманився дитинки погляд ясний.
Немов кришталь Мариночки сльоза,
Коштовніша всіх найдорожчих перлів.
-Татусю, любий, тільки не щезай!
Поговори зі мною!..– все завмерло.
Від цвіту вишень світ весь забілів.
З небес лунали тихі передзвони.
Батьки чекали сина на землі,
А десь на сполох били й били дзвони.
Біда закрила рідним білий світ,
Важкі думки, немов свинцеві хмари.
Встеляв дорогу геть зів’ялий цвіт…
Андрій до них живим вернутись марив.
Жаль, не судилось… Підла ця війна,
Яка комусь з багатих на догоду.
Вкарбовує у пам’ять імена
Синів-героїв нашого народу.
Віра Кухарук.