Першого липня – сумна дата, шоста річниця загибелі нашого земляка, десантника 80-ї окремої десантно-штурмової бригади Ярослава Олеговича Давидова. Шість років суму та нестерпного болю для рідних, шість років світлої, доброї пам’яті.
Ярославу назавжди лише двадцять, він назавжди залишиться молодим, красивим. Важко усвідомити те, що його життєва дорога стала надзвичайно короткою…

Навчався Ярослав у Шепетівському НВК ­ № 3. Перша вчителька Ніна Миколаївна Терехівська згадує: «Чорноокий красивий хлопчик, завжди спокійний, сором’язливий, дуже скромний. Любив малювати, захоплювався технікою».
А вже у старших класах, як пригадує його класний керівник Олена Леонідівна Звенигородська, Ярослав був відповідальний, надзвичайно комунікабельний, красивий, фізично сильний, займався спортом.
Однокласники Ярослава поважали його за товариський характер, захоплювалися його силою волі. Адже він захоплювався спортом, опановував карате.
Після закінчення дев’ятого класу хлопець вступив до Шепетівського професійного ліцею. За роки навчання (2010–2013) здобув спеціальність «слюсар-ремонтник, електрозварник». Викладачі пам’ятають його спокійну вдачу, сумлінне ставлення до виконання обов’язків, наполегливість в освоєнні обраної професії.
Однак у душі юнак завжди мріяв стати військовим. І хоч як мама його не відмовляла від цього наміру, він самостійно пішов у військкомат, де його прийняли на контрактну військову службу. І не просто на службу, а на службу у десантних військах.
Потрапити до такого війська було дуже не просто, адже перевірялися фізична підготовка, практичні життєві навики, інтелектуальний розвиток. Усі етапи Ярослав пройшов успішно, пишався, що його мрія збулася.
Він став десантником 80-ї окремої десантно-штурмової бригади, яка дислокувалася у ­ м. Львові. У вересні 2013-го юнак поїхав до Львова, а вже 11 жовтня склав присягу. Мама їздила на цю урочисту подію у житті сина.
Світлана Романівна згадує: «Я була вражена друзями Ярослава. Це були особливі хлопці — усі високі, вродливі, веселі, ввічливі. Я заспокоїлася, коли побачила таку дружну військову сім’ю.
Ярослав ніколи не скаржився, хоч як непрос­то було опановувати ази військового життя. О п’ятій ранку підйом, далі – 8-10 кілометрів бігу, сніданок, а далі – заняття, заняття…
Ярослав успішно займався і на полігоні, і на заняттях. Вже у січні 2014 року стрибав з парашутом. Радості не було меж…».
Ці щасливі моменти із життя Ярослава передають світлини, які мама передала у музей – як він приймає присягу, як складає парашут…
Розмірений ритм військового життя десантників порушили події на Сході України. Восьмого березня бригаду вивели зі Львова на полігон, а незабаром відправили на Схід. З квітня 2014 року десантники беруть участь у боях. Збереглася фотографія Ярослава у військовій формі з автоматом.
Рота Ярослава потрапляє на восьмий блокпост, що поблизу Слов’янська – пекельний блокпост, найбільш небезпечний, який постійно атакували бойовики, обстрілювали з мінометів. Боєць успішно виконував бойові завдання. Був безстрашним і надійним побратимом.
Вісімнадцятого червня Ярослава, як кращого десантника, показували по телеканалу СТБ, а 1 липня куля ворожого снайпера обірвала його молоде життя. На місці загибелі Ярослава Давидова встановлено пам’ятний знак (на знімку), цвітуть квіти, та не цвіте молоде життя…
Десантник Ярослав Олегович Давидов нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, медаллю «За визволення Слов’янська».
Із 80-ї бригади, на прохання музею, надіслали прапор бригади, захисний шолом парашутиста, книгу «У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту». Вони стали експонатами експозиції, присвяченої пам’яті нашого героїчного земляка Ярослава Давидова.
Лідія ЮХИМОВИЧ,
науковий співробітник
Музею пропаганди.