Одинадцятого листопада 2018 року у Польщі відбулися масштабні урочистості з нагоди 100-річчя проголошення незалежності від Російської, Німецької та Австро-Угорської імперій. Тоді молоду країну очолив Юзеф Пілсудський, обрано перший демократичний уряд.

Поляки одразу взялися за розширення кордонів своєї молодої країни на Схід. Тож уже менше ніж через рік, восени 1919-го, у розпал Української революції 1917–1921 років, велика частина Шепетівщини стає складовою Польщі. Спробуємо зясувати, що відбувалося у нашому краї у перші місяці «життя по-польськи».

Протягом 16-17 серпня 1919 року у Шепетівку вступають військові Корпусу січових стрільців армії Української Народної Республіки. Практично водночас сюди «влітають» військові 3-ї польської кавалерійської бригади Савицького – складової Війська Польського. Під таким тиском «виснажені, голі та босі» червоноармійці, захисники радянського ладу, як згадував Микола Щорс, відступають на Схід. Оскільки військових УНР у Шепетівці виявилося значно більше, ніж поляків, за угодою сторін 18 серпня останні залишили містечко.

Але поручник Роман Потоцький, ад’ютант командувача Волинським фронтом Війська Польського, про цю угоду не знав. Того дня приїхав до Шепетівки, щоб «поглянути» на цукроварню свого батька – Юзефа-Миколая Потоцького (той уже виїхав до Польщі). Проте чоловіка затримує охорона, підзвітна січовим стрільцям.

Про 26-річного Романа інформують Андрія Мельника, котрий перебував у Шепетівці як помічник коменданта групи Січових стрільців. Він просить уже свого ад’ютанта Теодора Мамчура розібратися. Справу залагоджують, а відтак Роман безперешкодно добирається до «свого» польського війська.

Тим часом у вересні справи на фронті розгортаються не на користь захисників УНР. Із Заходу, Сходу та Півдня «тиснуть» вороги, а ще дошкуляють голод, холод, а також інфекційні захворювання. Особливо сильно лютує плямистий тиф.

За таких реалій територія, яку контролюють захисники України, стрімко звужується. Так, 18 вересня 1919 року лінія розмежування з Військом Польським проходить по річці Збруч, північною частиною Хмельниччини (Шепетівка – це ще УНР, а Славута – уже Польща), а далі – до лінії Сарни–Лунінець.

А вже у листопаді поляки «відсувають» демаркаційну лінію з УНР ще далі на Схід – вона «в’юниться» теперішніми Волочиським, Теофіпольським районами Хмельницької області, по річці Хоморі й «перетинає» Полонщину. Тобто фактично усі населені пункти Шепетівського району на північ від села Ленковець в останній місяць осені опиняються «під Польщею».

Наприкінці осені 1919-го армія УНР «зіщулюється» у вузенькому чотирикутнику Старокостянтинів –Полонне–Миропіль–Любар. До того ж, на бік більшовиків переходять українські отамани Божко, Волох, Данченко…

За розгортанням невтішних для українців фронтових подій стежать із Шепетівки поручник Роман Потоцький, а також його двоюрідний брат – особистий ад’ютант керівника Польської держави Юзефа Пілсудського (!) ротмістр Юрій Потоцький.

Перед нами – телеграма, яку Юрій відправив до Варшави 23 листопада 1919 року. «Сьогодні увечері домовилися з посланцями отамана Мельника із Старокостянтинова щодо залізничного рухомого складу (до 700 вагонів, кілька паровозів)… Вагони, яких потребує українська сторона, доправлятимуться через Шепетівку до Мирополя. Решта рухомого складу тимчасово залишиться у нас».

Наступного дня на прохання Юрія Потоцького туди телеграфують про таке: «Перший поїзд з українцями пройшов через Шепетівку в напрямку Полонного. Серед пасажирів другого є хворі на плямистий тиф. Жодних українських військ немає і не буде… Переважна більшість потягів скупчена між станцією Пузирки, Старокостянтиновом і Козятином. Багато нарікань на хаос, який там панує, нестачу палива для паровозів і пасивність залізничників».

Серед старшин січового стрілецтва Південної Волині дискутується тема, як армії УНР бути далі. Зокрема, виникає ідея добиватися у поляків дозволу на переїзд через Польщу до Чехії. Там «гарячі голови» пропонували створити новий міцний підрозділ з українців, котрі щойно повернулися з італійського полону, й перекинути його в Україну, на антибільшовицький фронт.

Таку ідею підтримує і отаман Андрій Мельник, котрий «наглядав» за українсько-польським кордоном у Старокостянтинові. Він просить свого ад’ютанта їхати до Шепетівки на переговори з ротмістром Юрієм Потоцьким. Той прямої відповіді не дає. Просить зачекати кілька днів, поки проконсультується з керівництвом Польщі у Варшаві.

Водночас до Головного отамана військ УНР Симона Петлюри один за одним ходять міністри і теж переконують: треба домовлятися з поляками.

П’ятого грудня 1919 року по обіді Теодор Мамчур приїжджає до Юрія Потоцького у Шепетівку, щоб дізнатися про результати його «консультацій». Той пояснює: на Петлюру чекають у Варшаві, але нехай туди їде броньованим потягом. Щодо старшин січовиків, то їм дозволяється переїзд не у Чехію, а у Румунію.

Коли Петлюрі передали ці «новини», він знаходився у Старій Чорториї (нині село Любарського району Житомирської області), поряд зі залізничною станцією Миропіль. Вислухавши «кур’єра», той розпорядився готувати панцерника у Мирополі. Звідти вирушив до Варшави.

Під ранок 6 грудня потяг у складі одного паровоза та одного вагона із Симоном Петлюрою прибув на залізничну станцію Шепетівка. На вокзалі ротмістр Юрій Потоцький організував Головному отаману військ УНР відпочинок. Допоки Петлюра набирався сил для продовження подорожі, він із двоюрідним братом Романом сіли на авто і поїхали містом шукати Мамчура. Мали доручення від польської влади його… роззброїти, але «культурно».

Відтак, попросили його продати револьвер. Запропонували 700 марок, тож Теодор Мамчур радо віддав чоловікам зброю. Адже собівартість такого револьвера складала усього 100 марок. (Але «покупці» не знали, що у нього було «про запас» ще два таких саме револьвери…).

Ну, а далі брати Потоцькі підвезли «роззброєного» чоловіка до вокзалу, посадили у поїзд, де вже перебував Петлюра, і «провели» у західному напрямку — на Рівне. Там Петлюрі організував урочистий прийом уже начальник штабу 13-ї піхотної дивізії Війська Польського Вітвицький. Затим Петлюра, уже без Мамчура, поїхав далі на захід, до Варшави.

А тим часом у північній частині Хмельниччини, на межі з Житомирщиною, тобто у тих місцинах, де оперував 50-й полк піхоти 26-ї бригади уже згадуваної 13-ї польської дивізії, а також 8-й полк 4-ї кавалерійської бригади, події розгорталися, немов у кіно. Польські підрозділи роззброїли сотні військових армії УНР. Працівник українського військового зв’язку, осавул Гомзин, котрий віз Петлюрі важливі документи і розминувся з ним десь між Мирополем і Шепетівкою, не стерпів такої ганьби й вчинив спробу самогубства.

Втім, частина українських військових таки змогла достойно вийти із ситуації, яка склалася. Шостого грудня ті з них, котрі перебували у Любарському районі Житомирщини, «затиснуті» з різних боків поляками, більшовиками та денікінцями, вирушають у партизанський рейд тилами денікінців. Так почався Перший Зимовий похід військ УНР, який завершився 6 травня 1920 року…

Володимир КОВАЛЬЧУК.

 

Фотоілюстрації:

1-3) одна з телеграм Ю.Потоцького про ситуацію на українсько-польському кордоні, відправлена з Шепетівки у листопаді 1919 р.;

4) схема проходження військових фронтів на теренах нинішньої Хмельницької області, з якої видно, що восени 1919-го більша частина Шепетівщини стала територією Польщі.