Наприкінці першого місяця літа 1920 року, після багатомісячної «перерви», на Шепетівщині та Ізяславщині вдруге «зійшлися» Робітничо-Селянська Червона Армія та військо Польської держави. 30 червня Шепетівку захопили «червоні».

Волинська губернія, до якої тоді входило містечко Шепетівка, стала ареною боїв між Військом Польським і «червоними» незабаром після відступу поляків із Києва на захід.

Він, цей відхід, «стартував» 12 червня 1920 року, тобто трохи більше ніж за місяць після успішного завершення Пілсудським операції «Київ» (детальніше про неї читайте у № 39-40 газ. «Шепетівський вісник» від 14.05.2020 р.).

Причиною його початку став наступ у травні – червні двох більшовицьких фронтів на загальній лінії розмежування з поляками (від Литви, через Білорусь – до південної частини української Подільської губернії).

Якщо активізація першого з них, «литовсько-білоруського» Західного фронту Тухачевського, закінчилася «пшиком», то на Південно-Західному фронті Єгорова, який охоплював українські терени, більшовики досягли успіхів. Насамперед – завдяки «перекиданню» з Кавказу на Волинь 1-ї Кінної армії Семена Будьонного.

Отож, наприкінці першого місяця літа 1920 року на теренах нашої Південно-Східної Волині зійшлися потуги 6-ї польської армії Ромера – з одного боку, та 14-ї армії РСЧА Уборевича (44, 45 стрілецькі дивізії, Окрема кавалерійська бригада Котовського), підсиленої будьонівцями – з іншого.

Ян Ромер, командир 6-ї польської армії у 1920 р.
Ієронім Уборевич, командир 14-ї армії РСЧА у 1920 р.

Вже 27 червня «кордоном» між поляками та більшовиками у нашій місцевості стала лінія Шепетівка – Берездів – Корець. Терени ліворуч контролювали перші, праворуч – другі.

Того саме дня 133-тя, 134-та, 135-та бригади 45-ї стрілецької дивізії Іллі Гаркавого (згодом начдивом стане Йона Якір) 14-ї армії форсували річку Случ між Баранівкою та Мирополем й подалися у напрямку Полонного. 

Ілля Гаркавий, до початку липня 1920 р. був командиром 45-ї радянської стрілецької дивізії 14-ї армії РСЧА.
Йона Якір замінив Гаркавого на посту командира 45-ї радянської стрілецької дивізії від початку липня 1920 р.

При цьому біля сіл Буртина (нині в Полонському районі) та Полян вони встряли у бої з поляками. «Січа» за Поляни була такою, що менше ніж за добу цей населений пункт двічі переходив «з рук у руки». Зрештою, силами 398-го і 402-го полків 133-ї бригади 45-ї дивізії, більшовики це село таки «взяли». А зі села Буртин більшовицька 134-та бригада прогнала три польські роти у бік Конотопа.

Що ж до 135-ї бригади, то її два полки 28 червня вивели з резерву й наказали їм через ліси просуватися до околиць містечка Шепетівка. Причому, судячи зі записів начальника 45-ї дивізії Іллі Гаркавого, цей наступ відбувався спільно з підрозділами Окремої кавалерійської бригади Григорія Котовського, яка тоді перебувала у оперативному підпорядкуванні дивізії.

Григорій Котовський, у 1920 р. командир радянської Окремої кавалерійської бригади, яка перебувала в оперативному підпорядкуванні 45-ій дивізії.

Але простір більшовицьким нападникам «перерізала» смуга захисту Конотоп – Поляни – Березна, організована 5-ю дивізією 6-ї польської армії. Почалися бої. 29 червня більшовики відкинули поляків і дісталися Лабуня (тепер Новолабунь на Полонщині), де «перерубали» батальйон 19-го польського піхотного полку, захопили велику кількість поранених і обози.

Затим бійці бригади Котовського поїхали далі, щоб встигнути виконати вказівку про те, аби «перерізати» залізницю Проскурів – Шепетівка між станціями Вербівці та Великі Пузирки.

Вже о 13 годині 29 червня котовці «доскакали» до Вербівців. Там, як писав Котовський командиру 133-ї стрілецької бригади, «розібрали всі дороги, поперерізали дроти». Також захопили вербовецький роз’їзд, а ще сусідню станцію Чотирбоки. Після того, як коні відпочили, котовці вирушили у наступ на поляків у Ізяславі. В ніч на 30 число вони їх там частково потіснили, здобувши лише частину міста. Сталося саме так, бо ворога підсилила польська кіннота, яка терміново прибула з Шепетівки.

Можливо саме це полегшило «колегам» котовців зі 45-ї стрілецької дивізії захопити наше місто, що вони, як зазначила газета «Известия», і зробили у ніч на 30 червня 1920 року.

Повідомлення газети «Известия» про вступ більшовицьких загарбників до Шепетівки 30 червня 1920 р.

А другого липня 405-й полк згаданої дивізії заволодів усім Ізяславом.

Роблячи попередній підсумок, зазначимо, що описані вище дії більшовицьких підрозділів на Шепетівщині та Ізяславщині наприкінці червня – на початку липня 1920 року були лише маленькою складовою «глобального» плану 14-ї армії РСЧА обійти, спільно з Конармією Будьонного, місто Рівне, в районі якого скупчилися значні сили польської 2-ї армії, з трьох сторін – заходу, півдня, сходу, а відтак заволодіти ним.

За таких реалій командування польської 6-ї армії, зосередженої на Поділлі та південному заході Волині, розробляє низку заходів, спрямованих на те, щоб «відволікти» більшовицьких нападників від польської 2-ї армії та міста Рівного.

По-перше, 2 липня група Емануеля Гогенауера 6-ї армії (145 піхотний полк + один батальйон 4 полку «підголянських» стрілків), підсилена 6 уланським полком, захоплює Гриців.

У бої за нього більшовицькі частини – із бригади Котовського та 400-го полку 134-ї бригади 45-ї стрілецької дивізії – зазнали поразки й відступили до Великих Пузирок.

По-друге, у районі Старокостянтинова 6-та польська армія починає термінове згрупування 18-ї піхотної дивізії на чолі з генералом Францішеком Крайовським.

Францішек Крайовський, командир 18-ї піхотної дивізії 6-ї польської армії.

Третього липня починається рейд цієї дивізії (складалася із 35-ї та 36-ї бригад піхоти, 18-го полку польової артилерії, ескадрону кінних стрільців, низки інших дрібних підрозділів) у північно-західному напрямку.

Ентоні Шилінг, командир 44-го піхотного полку, який підпорядковувався 18-ій піхотній дивізії 6-ї польської армії.

Того ж дня командування 18-ю дивізією уже опинилося в Сульжині, селі на Шепетівщині. Звідти керує боєм на відрізку Гриців – Вербівці – Великі Пузирки із такими більшовицькими силами: 399-й полк 133ї бригади і 400-й, 402-й полки 134-ї бригади 45-ї стрілецької дивізії 14-ї армії РСЧА, два полки Окремої кавалерійської бригади Котовського у її підпорядкуванні.

У цій «січі» Гриців переходить з рук у руки, доки зрештою не «відступає» полякам. Так само їм, у ніч на 4 липня, вдалося захопити «шепетівські» села Ружичне та Білопіль.

Під польським натиском більшовики відступили. Втім, на їхнє місце з Новоград-Волинська вирушає резерв Конармії Будьонного – запасна кавалерійська бригада Стенового та полк особливого призначення. 

Завдяки тому, що 4 липня польська 18-та піхотна дивізія повернула на Ізяслав, «захопившись» переслідуванням ворога, який відступав (їй ще й надійшла вказівка туди переходити від командира 6-ї армії, котрий прогнозував, що саме там, на річці Горинь, станеться вирішальна битва з основними силами Конармії), кавалерійська бригада Стенового без проблем захоплює Ружичну, а будьонівський полк особливого призначення – Білопіль.

Поляки відходять до Ізяслава. На світанку 5 липня 18-та піхотна дивізія його займає й, цілком неждано для себе, об’єднується там із 10-ю піхотною бригадою, сильно потріпаною у боях під Шепетівкою.

Тим часом того саме дня два полки більшовицької Окремої кавалерійської бригади Котовського виступили з району сіл Білопіль, Мокіївці, Ленківці у напрямку Вербівців. Там звели запеклий бій із тисячею польських піхотинців, трохи підсилених кавалерією та гарматами. Як наслідок, поляки спершу відійшли до Сульжина, а звідти почали втікати у бік Брикулі, а також, через пшеничні поля, у напрямку Бейзимів і Ліщан (обидва села – у Ізяславському районі). Зарубавши кілька сотень ворогів, а також понад 100 захопивши у полон, котовці повернулися в Сульжин і Вербівці.

Шостого липня вони ж встряли у бій під Орлинцями, де захопили 80 полонених, 50 підвід з обозом.

Водночас, на превеликий жаль польських військових, події на «загальному» українському фронті розгортаються не у вигідному для них напрямку. 4 липня більшовики захоплюють Рівне, 6 липня – Проскурів і Чорний Острів. Розрив між 2-ю та 6-ю польськими арміями знову збільшується. До того ж, основні сили Конармії Будьонного з-під Рівного до річки Горинь на Ізяславщині командування не скерувало.

Відтак, командир польської 18-ї піхотної дивізії генерал Крайовський йде на авантюру – в ніч на 7 липня споряджає свій військовий підрозділ, спільно з 10-ю піхотною бригадою, з Ізяслава до Острога.

Хоча за ними вирушили у погоню підрозділи радянської 45-ї стрілецької дивізії, а також кавалеристи Котовського і Стенового, на Острожчині бійцям 18-ї дивізії вдалося нав’язати будьонівцям кілька відволікаючих сутичок, аби загальмувати їхнє просування в західному напрямку, на Львівщину.

Проте, оскільки після здобуття більшовиками Проскурова та Чорного Острова у польської 6-ї армії оголився тил, вона була змушена прийняти рішення про відступ до річки Збруч. За таких умов її 18-та дивізія фактично залишилася на Рівненщині «сам-на-сам» із Конармією.

Протягом другої половини липня 1920 року Конармія Будьонного, скориставшись «люфтом» між 2-ю та 6-ю польськими арміями в районі Дубно, переходить із Рівненщини на Львівщину. Опір цьому 18-ї дивізії 6-ї польської армії нагадував клювання пташками товстої шкіри слона. Зрештою, час, необхідний для підходу резервів, поляки теж втратили.

Володимир КОВАЛЬЧУК.

Ілюстрації з відкритих джерел.