ГОЛОВНА СТОРІНКА СуспільствоЗахисники Лицар «Перунового полку»

Лицар «Перунового полку»

18 переглядів

Виповнилась чергова роковина відтоді, як у ніч з 19 на 20 серпня 2016 року при виконанні військового завдання на Луганщині загинув 49-річний шепетівчанин Володимир Шевчук. Проте досі у пам’яті слова героя, якого земляки провели в останню путь у День Незалежності: «Воюватиму за Україну до переможного кінця…». Ці слова Володимира й досі лунають, як військовий наказ, глибоке внутрішнє переконання, й стали своєрідною Голгофою долі патріота — вершиною його думок, вчинків протягом усього життя.

Народився Володимир 22 лютого 1967 року у Шепетівці. Навчався у ЗОШ №4.
— Володя був дуже відповідальним та компанійським. Виконував всі доручення. Завжди стриманий, без зайвих емоцій та метушні – це його виділяло серед ровесників. Мав багато друзів. Любив спорт, тому й був незмінним учасником усіх спортивних змагань, — згадує вчителька ЗОШ № 4 Валентина Бойчук.
У 13 років він пережив страшне горе — в автомобільній катастрофі загинув батько. Мама Ольга Яківна на все життя запам’ятала слова сина: «Я навчусь все робити. Ми з Наталею будемо допомагати. Не журись, мамочко…».
Сестричка Наталя була на 5 років менша, тож Володя завжди відчував відповідальність за неї, захищав, допомагав у всьому. Дану мамі обіцянку він виконував протягом усього життя, був хорошим сином. Здавалось, не було такої роботи, за яку Володимир не брався. Він садив сад, ремонтував будинок, у всьому допомагав мамі по господарству.
Великий вплив на хлопця мав дядько, художник Анатолій Якович Новосад. Саме він навчив племінника майстерності чеканки, з 14 років це стало його захопленням. Ольга Яківна зберігає синові роботи до цього часу.
Після закінчення 8 класу юнак вступив до машинобудівного технікуму у м. Цілинограді (тепер м. Нур-Султан), що у Казахстані, де жили дідусь та бабуся по батьковій лінії, тьотя Марія. Сумлінно ставився до навчання, дипломну роботу здав «на відмінно» і отримав фах «технік-технолог термічної обробки металів».
Морально і фізично загартувала Володимира служба в армії. Із Казахстану він пот­рапив у навчальну частину танкової бригади, що дислокувалася у м. Бердичеві. Тоді й з’явився інтерес до військової техніки: він хотів усе досконало знати, прагнув відремонтувати, хотів бути професіоналом і у цій справі.
Володя радів, що знову опинився в Украї­ні, далі службу проходив у Хмельницькому, потім — у Володимир-Волинському. Армійські навики стали у нагоді Володимиру у період служби в АТО на Сході України у 2014–2016 роках.
Він був завжди на висоті людських можливостей, людина руху, дії, глибокого піз­нання навколишнього світу. Він постійно нав­чався, освоював нові професії, шукав себе у житті, дбав про рідних, допомагав людям. Де б він не був, його любили і поважали.
Він працював інженером-технологом, змінним майстром, трудився на Шепетівському заводі тракторних втулок. У 1991 році одружився з красунею Оксаною, через рік народився синочок Вітя. Це були нелегкі роки кризи в Україні.
Володимир прагнув якнайкраще забезпечити сім’ю матеріально. На цьому етапі життя він сміливо змінив професію – опанував секрети будівельної справи. У цьому йому допоміг сусід Володимир Іванівський, який взяв його підсобним робітником у будівельну бригаду, яка у той час зводила житлові будиночки у с. Михайлючці.
Завзятий чоловік опановував багато напрямків будівельної майстерності – від кладки до «чистої» шпаклівки, від монтажу до декоративного оздоблення деревом тощо. Самостійно добудував до батьківської хати житло для сім’ї – від фундаменту до покрівлі, гарно виконав оздоблювальні роботи деревом у кімнатах, сам виготовив меблі.
У всьому йому допомагала, підтримувала дружина. Вони жили дружно і злагоджено. Допомагали й друзі, яких у Володимира було завжди багато. Адже він теж усім допомагав, його й досі добрим словом згадує пів Шепетівки.
Довелося побувати Володимиру і на заробітках у Чехії, Польщі нелегалом. Гарні спогади залишила Португалія. Адже там він працював легально і його, як хорошого спеціаліста, цінували.
Проте, де б не трудився, а душею був вдома, з сім’єю. Народження донечки Даринки ще більше зміцнило його почуття відповідальності перед рідними людьми. Володимир Віталійович був дуже хорошим батьком. Він міг годинами бавитися з донечкою, завжди приділяв увагу синові, організовував риболовлю, походи до лісу по гриби, подорожі місцями козацької звитяги. Вивчення періоду Козаччини, історії України – окрема сторінка численних захоплень Володимира.
Найбільше ж була до душі робота з оздоб­лення деревом. Це, мабуть, передалось від батька, адже той був столяром-червонодеревником. Дерево підкорялося силі таланту, майстерності самого майстра, оживало та набувало нових цікавих форм.
Володимира Віталійовича запрошували виконувати оздоблення деревом у храмах міста і району. Він робив Царські ворота у Свято-Михайлівському соборі, оздоблював дерев’яним різьбленням ворота до олтаря у церкві Миколая Чудотворця у мікрорайоні Косецькому, у церквах на вулиці Пліщинській та у селі Лозичному. А також виконав утеплення фасаду церкви Володимира Великого у Шепетівці, займався тут внутрішніми оздоблювальними роботами.
Участь у будівництві церкви Володимира Великого — це і фізична робота, і бесіди з отцем Василем Гетьманом на духовні теми. Адже Володимир Шевчук був ерудованою людиною, цікавився різними течіями у релігії. Сила природи, таємниці космосу, глибина буття — питання, над якими замислювався Володимир.
Хвилювали Володимира Віталійовича й події на Сході України, він не міг спокійно бути вдома, коли від рук агресора гинули її кращі сини. Саме тому добровільно пішов захищати Україну. З вересня по лис­топад 2014 року бойовий гарт отримував у добровольчому батальйоні «Донбас». Він узяв позивний «Різець» — це нагадувало про мирне життя, додавало сил, зміцнювало бойовий дух.
А «Перунів прапор», який допоміг виготовити дядько, художник Анатолій Новосад, був завжди з ним на фронті, майорів над його БМП-2 й став символом незламності козацького духу шепетівчанина у важку годину випробувань.
У листопаді 2014-го частина бійців батальйону підписали контракт на службу в ЗС України. Серед них — і наш земляк Володимир Шевчук. Із добровольців у 93-й окремій механізованій бригаді сформували окрему 6-ту штурмову роту.
За період служби Володимир воював на багатьох важливих ділянках фронту на Донеччині. Географія населених пунктів, де йому довелося виконувати бойові завдання, широка. Це Очеретяне, Водяне, Тоненьке, Піски, Опитне, Донецький аеропорт, Карлівка, тримали позиції від Авдіївки до Мар’їнки…
Володимир був навідником-оператором БМП-2, воював у складі диверсійно-розвідувальної групи. Кожен період служби залишив свій слід. Його вражали сміливість і відвага наших бійців, було соромно за тих, хто пиячив і був боягузом, боляче згадував втрати побратимів, не давали спокою прорахунки командування, незрозуміле, часто вороже, ставлення місцевого населення до наших бійців.
«Ми були на волосині від смерті, дивом врятувалися…», — згадував Володимир Шев­чук бій 17 січня 2015 року у Донецькому аеропорту.
У той день 6-й роті було дано завдання взяти штурмом монастир, який був на території Донецького аеропорту. У ньому засіла група бойовиків, яка гатила по наших захисниках. У бій пішли вісім БМП-2, розділені на дві групи по чотири машини. Друга група, потрапивши під мінометний обстріл, зупинилась.
Перша група, у якій був Шевчук, намагалась прорватися до монастиря, та шлях перегородив високий, півтораметровий вал, за ним — рів завширшки до 4 метрів. Ворожа зенітка не припиняла вогонь. Із чотирьох наших бойових машин стріляли лише дві, решта вийшли з ладу.
Боєкомплект БМП-2 — 340 осколочно-фугасних снарядів, 160 бронебійних, дві тисячі патронів до кулемета ПКТ. У тому бою вони відстріляли майже весь боєкомплект…
Передати динаміку бою неможливо словами. Це шість годин страшного свисту, вибухів. Здавалось, стріляло все, життя зупинилось…
У тому пекельному бою від роти практично нічого не залишилось. Із 85 бійців уціліли 25, двоє загинули, решта були поранені, покалічені. Поранення отримав й командир роти, та продовжував прикривати відхід роти.
Поранених вивозили на БМП, рятувалися, хто як міг: йшли пішки, повзли, частина відступила до метеовежі. Операція не була продумана до кінця, тому завдання виконати не вдалося. Бійці не отримали нагород, та їхня мужність, відвага у тому бою не забута. Вони – народні герої.
У ті морозні січневі дні 2015 року екіпаж БМП-2 Володимира Шевчука виконував й ряд інших складних, відповідальних зав­дань.
«У моєму серці — Україна…». Ці слова Володимира звучали щиро, без пафосу. А 19 серпня 2016 року Володимир Шевчук віддав за Україну найдорожче — своє життя.
У краєзнавчому відділі Музею пропаганди зберігаються спогади його друзів. Вони нагадують усім про цю незламну духом Людину з великої літери.
Вадим Скрипник («Одеса»):
— Володю Шевчука звик називати «Різець». Він був обізнаний та начитаний, таких небагато. Завжди усміхнений, привітний, чуйний, доброзичливий, а у бою з ворогами — холоднокровний та сміливий. «Різець» проявляв себе цілеспрямованим бійцем, прагнув перемоги. Одним словом — справжній патріот, таким він назавжди залишився у моєму серці. Український прапор із золотими літерами «Перунів полк» пройшов разом з Володею низку жорстких боїв за визволення неньки-України.
Побратим Сергій Сердюк («Фелікс») згадує:
— «Різець» був дуже хорошою людиною. Вмілий боєць, ніколи не здавався. У нього були «золоті руки». Його техніка була кращою у роті — завжди перебувала у бойовому стані, у будь-яку пору року, у будь-яку погоду, вдень і вночі. На своїй техніці (БМП-2) він міг бути на будь-якому місці — командиром машини, водієм-механіком, навідником-оператором… Був дуже відповідальним, спокійним, стриманим. Володимир мав великий авторитет серед бійців, піднімав бойовий дух у підрозділі.
Віталій Григорьєв («Дідько»):
— Дуже часто Володимир розповідав про свою сім’ю. Завжди запрошував до себе у гості, коли від’їжджав у відпустку. З гордістю розповідав про успіхи сина Віктора. Щасливим був і від того, що має красуню-донечку Дарину. Все, що робив Володя, було заради їхнього блага та щастя. «Різець» був надійним бойовим другом, прек­расним співбесідником, чудовим сином і залишиться прикладом для наслідування. Без сумніву, ми втратили кращого із синів нашої Батьківщини…
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, Указом Президента України № 506/2016 від 16 листопада 2016 року Володимир Шевчук нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Також Указом Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета за № 16845 від 24 січня 2017 року Володимир Шевчук нагороджений медаллю «За жертовність і любов до України» (посмертно).
А 7 червня 2018 року рішенням 40-ї сесії Шепетівської міської ради одну з вулиць міс­та перейменовано у пам’ять про героя Володимира Шевчука. У Музеї пропаганди, в експозиції «Борці за Україну», проводяться присвячені йому години пам’яті за участю громадськості та учнівської молоді.
Ми пишаємося своїми героями, які відстоюють свободу українського народу й віддали за неї життя.

Л.ЮХИМОВИЧ,
науковий співробітник
Музею пропаганди.

Залиште Ваш коментар
Перевести