Життя змушує часто користуватися залізничним транспортом. «Курсую» ним до Шепетівки і назад по кілька разів на місяць. Це цікаве джерело спостережень, емоцій. Звісно, не завжди приємних. На жаль, останнім часом враження посилюються. Особливо – від «хронічної» нестачі квитків і подорожей так званими поїздами регіонального сполучення.

Загалом, регулярні мандри українськими поїздами навчили мене стримуватися. Адже за плечима – багатий досвід. Ось кілька прикладів з пережитого у плацкартних вагонах. Удосвіта у Шепетівці заходжу до потяга «на Київ», займаю свою нижню «боковушку» і… провалююся вниз. Зламалася полиця. Іншого разу, теж уночі, опиняюся «у гостях» у смаглявих пасажирів зі сонячного Закарпаття. Вони займають усі плацкартні місця по-сусідству, включно з верхнім над моєю головою. Попри те, що за вікном уже сіріло, двоє молодих ромів зверху жваво та емоційно щось обговорюють. О шостій ранку всі, з малими дітьми включно, встають і починають дружно снідати. Третій спогад: пообіді «завантажуюся» у потяг, а провідник – підкреслено чемний. Думаю: «щось тут не те». Як виявилося, вагонами ходила знімальна група великого японського телеканалу. Представники Країни Сонця, що сходить, з телекамерою та довгим мікрофоном із хутряним «набалдашником» фільмували «побут» пасажирів. Тому і такі  ввічливі провідники.

Щорічно до розкладу пасажирських перевезень по кілька разів вносяться зміни. І, на мій погляд, – не на користь тих, хто живе у таких невеличких містах як Шепетівка. Бо докупитися квитка на потрібний потяг стає все важче і важче. Спробуйте, приміром, нині придбати «зручний» квиток на нічний поїзд № 043 Л Івано-Франківськ – Київ-Пасажирський (час відправлення з нашого міста о 4.32 ранку). Ось, наприклад, 19 листопада, у понеділок ввечері, сайт УЗ показує, що на згаданий поїзд наступного дня з Шепетівки є лише 1 квиток (купейний). Для порівняння, у регіональному, який відправляється теж 20 числа, але дещо раніше, о 3.38, є аж… 499 вільних місць! Думаєте, вартість проїзду істотно залежить від виду поїздів? Та де там. «Плацкарт» у згаданому нічному (де можна лягти і покуняти) коштує 55-60 гривень. А за право сидіння на твердій лаві регіонального (нагадує електричку, тож які там спальні місця!),– 65 гривень. Хіба не абсурд?

Утім, мандрівка до Києва – ще півбіди. А ви спробуйте повернутися звідти у Шепетівку у п’ятницю ввечері, «під завісу» робочого тижня. Знову 19 листопада заходжу на сайт Укрзалізниці. «Перевіряю» потяг, який відходить зі столиці о 18.50 у найближчу п’ятницю, 23 листопада. Квитків немає. На 30 число – один «люкс». 7 грудня – квитків немає. 14 грудня – квитки відсутні. 21 число – те ж саме…

Тому багатьом шепетівчанам (а це студенти, численні заробітчани, пенсіонери, у яких у столиці живуть діти, родичі) залишається сподіватися на регіональні поїзди. Квитки на них легше придбати. Адже з’являються у продажу рівно за тиждень. Щоп’ятниці увечері таких із київського привокзального вокзалу у напрямку Шепетівки відправляється «пара» – о 17-тій та о 17.46. Я часто користуюся другим із них.

На ці поїзди – великий попит. Вони, як правило, завжди переповнені. Утім, на пасажирів нерідко чатують «сюрпризи». Пригадую 9 листопада 2018 року. До перону приміського вокзалу у Києві подали «страшненький» на вигляд состав із восьми вагонів, хоча пасажири мали  квитки і у дев’ятий та десятий. Десь за 10 хвилин до відправлення машиністи передали по «радіо», що поїзд з технічних причин рушати не буде. Пасажири повиходили з вагонів, а состав «посунув» у депо.

Далі по вокзальському гучномовцю «пообіцяли», що через 10 хвилин прибуде новий, технічно справний состав. Але потім час його прибуття «відклали» ще на 15 хвилин. Далі – на 20 хвилин, 40 хвилин… Вже 18:30, а поїзда, час відправлення якого 17.46, – нема. Байдуже, що сотні людей «сидять» на клунках і валізах.

Набираю номер телефону «гарячої лінії» Укрзалізниці, повідомляю про проблему. «Вигляньте на перон і подивіться, скільки тут людей!», – кажу в слухавку. «Я не можу їх побачити. Ми знаходимося в іншому місці», – повідомляє приємний жіночий голос… Як «на замовлення», вже за декілька хвилин прибуває-таки довгожданий потяг. І у ньому, сюрприз, – не 8, а 10 вагонів! Але навіть там для  усіх «обілечених»  пасажирів місць немає. Бо вагони – якогось іншого «стандарту». Потяг рушає, а на мій телефон із «гарячої лінії» приходить «есемеска» про присвоєння номера  для мого зверненню…

Варто розповісти й про те, як я колись вирішив зекономити. Є дешева вечірня електричка Київ – Козятин. Вартість проїзду в ній – усього 20 гривень. За кілька хвилин після її прибуття на кінцеву станцію, звідти відходить аналогічна до Шепетівки. Узяв квитка на «козятинську». Прийшов на посадку, глип, а з усіх дверей виглядають спини таких само «ощадливих», як я. Немов у Індії десь, чи в Пакистані. Так що мусив повертатися назад і обирати більш витратний спосіб поїздки додому.

Або ще такий випадок: 14 листопада регіональний електропотяг «Шепетівка-Київ», який відправлявся з вокзалу о 3.38 обламався у дорозі! До Фастова його притягнули локомотивом. Потім пересадили  пасажирів в інший потяг. Запізнилися більше як на дві години.

Після таких випадків (а вони повторюються із «завидною» регулярністю) усі красномовні й упевнені виступи міністра інфраструктури Володимира Омеляна на телебаченні про перспективи розвитку залізничного транспорту у нашій країні, «запуск» у майбутньому супер-потягів Hyperloop, сприймаються як казка. А ще чомусь спадає на думку: а хіба можуть взагалі керівники Укрзалізниці, котрі мешкають у столичному комфорті й мають «космічні» зарплати, колись зрозуміти насущні потреби жителів маленьких містечок і сіл? Хоча б так, як це вмів залізничник-«легенда» – покійний міністр транспорту та зв’язку, уродженець села Клубівка на Ізяславщині Георгій Кірпа?