Як живе Конотоп – старовинне українське село, розташоване за 40 кілометрів від Шепетівки? Востаннє ми його відвідували понад два роки тому, у травні 2019-го, наступного дня після виборів Президента України. А ось тепер завітали туди відразу після відзначення конотіпчанами свого щорічного храмового свята.
…Прогулянку селом вранці починаємо з вулиці Лісної. Адже саме там, на «старті» знайомства із Конотопом позаторік, розговорилися із пенсіонеркою Надією, котра поралася коло хати.
Проте цього разу жінку біля оселі, яка сусідить із красивим православним храмом, не застали. Будинок виглядав покинутим. Місцеві розповіли, що наша знайома, котра скаржилася на здоров’я, вже давно «гостює» у доньки, бо потребує догляду.
Біля церкви побачили священника Віталія Перина. Він радо поділився новинами церковного життя.
Найголовніша – вдалося розшукати місце, де зберігається старовинна, вельми шанована і значуща для місцевих віруючих ікона. По-друге, оновили фасад храму, тож нині він тішить зір яскравими кольорами.
– Вчора, 27 вересня, відзначався День села. З цієї нагоди правилася святкова літургія. Були цмівчани й конотіпчани, а ще – парафіяни з Михайлючки, Дубіївки, Шепетівки. Загалом зібралося близько трьох десятків людей, – розповів «Шепетівському віснику» отець Віталій.
Для старовинного Конотопа стільки люду – це подія. Адже з року в рік кількість населення в селі, де у ХІХ столітті жило до тисячі мешканців, а нині – близько ста, зменшується. Є місця в селі, які тішать своїм виглядом, доглянуті, заселені.
А от, приміром, на вулиці Лісній, за якою сільське кладовище, чути людські голоси лише у шести дворах. А майже половина хат обабіч доріг, які звуть Буртинською й Нучпалівською, стоять пусткою.
Середньостатистичний житель села – це пенсіонер. А де працюють ті конотіпчани, котрим до заслуженого відпочинку ще далеко? Чимало хто «пропадає» на заробітках. (Але тут є нова тенденція: праця у Києві – то вже «вчорашній день», бо нині для українців більш вигідно влаштовуватися на роботу в Німеччині, Швейцарії, навіть у Ізраїлі). Робочі руки «стабільно» потрібні й у сфері лісового господарства.
…Як йти від церкви у напрямку центру села, то від шляху відгалужується вуличка ліворуч. Зустрічаємо там бджоляра Анатолія і цікавимося його поглядами щодо життя в Конотопі.
– Виживають тут хто як. Молодь виїжджає. Інші купують машини і заробляють завдяки їм. Дехто корови тримає. А от я розведенням української породи бджіл хмельницького типу займаюся, – поділився чоловік.
Пан Анатолій День села дуже шанує. Проте має ідеї, як його удосконалити.
– Моя дружина родом із села на Тернопільщині. То там у найголовніший «празник», який відзначається у липні, біля клубу з вечора й аж до ранку грають музики. Їх заздалегідь наймають. На це потрібні кошти, які молодь збирає по хатах, – розповів.
А от молоді родичі іншого, 64-річного Анатолія з Конотопу, на прізвище Гаврилюк (їхав вулицею на підводі), як він зазначив, рідного села тримаються.
– Тут, «на місці», теж заробити можна. Загалом робочих рук навіть бракує, бо чимало місцевих корінних жителів повимирали, – пояснив чоловік.
Проте у Конотопі все ще є люди, котрі утримують корів. Наш співрозмовник зазначив, що знає чотирьох таких господарів. І дорогу до них добре «вивчили» заготівельники. Приїжджають із Новоград-Волинського. За літр молока платять «смішні» 6 гривень 50 копійок, але раніше й стільки не було.
Хоча грунти у селі бідні, піщані, але овочі й зеленина ростуть, тож чимало людей займається городництвом.
Але часто на смачні коренеплоди й капусту «зазіхають» зайці. Ну, а від лисиць ще більше шкоди, бо намагаються «потоваришувати» із курми, «вхопити» гусочку.
– Лисиці часто забігають. Петардами їх відлякуємо, – поділився досвідом захисту свого домашнього птаства один місцевий житель.
А от для 54-річної Лариси сусідство з лісом, навпаки, подобається. З нею ми розговорилися на вулиці Буртинській, коли та нарвала глоду в односельчанки й поверталася додому:
– Перевага Конотопу в тому, що у нас, наприклад, завжди удосталь грибів. Нині вже «пішли» гарні осінні опеньки. Щоправда, треба вишукувати їх у лісовій гущавині, бо на звичних місцях немає.
Ще один «плюс» сусідства із зеленими шатами – завжди є дрова на зиму. Їх везуть з лісу кіньми, як колись. Однак пенсіонерам, а особливо якщо це самотні жінки, складно хмиз порізати. У таких випадках, за словами пані Лариси, на допомогу приходять сусіди, односельці.
А що їй із сільських реалій не до вподоби? Вказала на «непристойну» закупівельну ціну на молоко: «Як таке може бути, що пляшка «Артезіанської» мінералки у сільському магазині коштує як літр домашнього молока?»
До речі, крамниця у Конотопі одна, розташована у центрі села. Працює у ті дні, коли привозять хліб, з 9-ї до 13-ї. А його доставляють сюди частенько, по три–чотири рази на тиждень.
Неподалік магазину двічі на день розвертається маршрутка, що курсує із Шепетівки. Тож зв’язок із райцентром для тих, хто не має власного «залізного коня», існує.
От якби ще й вартість проїзду зробити «народною». Бо поки що – 58 гривень. Зїздив у райцентр і назад – сотні нема…
Багато ще чим ділилися з нами конотіпчани. Хтось вказував на необхідність упорядкування дороги, яка веде до сільського кладовища.
Інші дякували за міст, який наприкінці 2020 року капітально оновили у сусідній Цмівці.
Ну а найоригінальнішою, напевно, стала скарга на непроханих гостей із Рівненщини, котрі цього літа «занадилися» до конотопських лісів збирати чорниці. Місцевих жителів настільки обурила варварська «технологія» збирання ними ягід за допомогою великих гребінок, що у повітрі «запахло смаленим». Втім, до відкритого з’ясування стосунків з непроханими «візитерами», на щастя, справа не дійшла.
Володимир КОВАЛЬЧУК, Володимир КОРОЛЬКОВ.