«Мамо, я живий…»

Галина не спала другу ніч. Ніби вже не так часто гудуть сирени, попереджаючи про небезпеку ракетних ударів, а тривога наростала хвилями.
Хоча, правду кажучи, вона не ходить до найближчого укриття. Після перенесеного ковіду здоров’я у жінки ніяк не відновлюється, ноги болять, тиск дошкуляє. Як каже, поки збереться, поки додибає до того укриття, то вже й чує відбій повітряної тривоги. Тому своє «бомбосховище» знайшла у квартирі, використовуючи «правило двох стін» — у коридорі, подалі від вікон.
Її єдиний син Роман уже другий день не телефонує і не пише смс-повідомлення. Вона кілька разів набирала, але його мобільний поза зоною. Таке й раніше траплялося.
Роман з перших днів війни на Донбасі, а у Збройних Силах — ще й з пори Майдану. Уже більше року не з’являвся у Шепетівці. Завжди їй каже, що буде виходити на зв’язок лише за можливості. Адже часом немає де телефон зарядити, а іноді немає змоги і вмикнути його.
Хоча Роман завжди старався раз на добу обізватися і сказати їй: «Мамо, у мене все добре, тут все спокійно. Бережи себе. Люб­лю тебе…». І вся мова, а Галині від того так тепло стає, так хочеться вірити, що у сина все добре.
Звичайно, сумнівалася. Адже постійно стежить за новинами по телевізору. Без сліз не може дивитися на руїни, поневіряння, смерть невинних людей, загибель дітей.
Вночі так і не заснула. Вирішила, що вранці зателефонує ще раз. Спробує подзвонити побратиму, другу Романа. А як ні, то набере номер самого командира.
Настав ранок. Ніяка робота до рук не йшла. І телефони усі мовчали. Галина місця собі не знаходила, чого тільки не передумала. Пила заспокійливі пігулки, але вони не вгамовували хвилювання.
Аж раптом заграла незнайома мелодія мобільного. Схопилася і стала, немов укопана. Увімкнула телефон і боялася почути голос у ньому. Але вловила знайомі нотки Роми. Голос був кволий, але його: «Мамо у мене уже все добре. Не бійся, я живий і житиму…».
Галина не могла промовити ні слова, клубок підкотився до самого горла. Їй здалося, що вона зараз втратить свідомість.
«Мамо, не мовчи. Я ж тобі кажу, що уже все добре. Я у госпіталі. Батя, наш командир, сказав, що я у сорочці народився. Уявляєш, мій «броник» весь зрешетили кулі, а мене майже не дістали».
І тут до Галини нарешті дійшло, що то її Роман десь там, на полі бою, отримав поранення, але, на щастя, залишився живий. Її здалося, що серце зупинилося.
А Рома ледь чутно продовжував: «Мій телефон «зловив кулю», напевно мою, довелося викинути. Я у госпіталі, у Дніпрі. Мене оперували, трохи зачепило око, але лікар каже, що буду бачити. У нозі, на згадку, буду мати маленький осколок. Не хвилюйся, мамо, усе страшне позаду. Тепер буду тобі телефонувати частіше».
Галина каже, що це сталося ще до Великодня, але Роман й досі лікується. Вона молиться за нього, за його побратимів, за усіх захисників, аби поверталися додому живими.
Її син, як і обіцяв, телефонує щодня, навіть виходив на відеозв’язок — вона сама так захотіла. А Роман каже їй, що хоче на передову, до своїх хлопців, але його туди не пускають. Сказали, що реабілітація буде тривалою.
Якось Галині зателефонував командир Романа і подякував за сина — мужнього і хороб­рого оборонця. А вона і не сумнівалася, бо він у неї завжди був таким.
Живи, Романе, на радість мамі й рідним.
Цю сповідь Галина мені повідала сьогодні, 10 травня, на 76-й день російської агресії. Україна героїчно обороняється, протистоїть віроломним оркам і обов’язково переможе.
Світлана МОРОЗ.