У неділю, 12 травня, в Україні відзначали одне із найзворушливіших свят — День матері. А сьогодні, 15 травня, ще одне свято — Міжнародний день сім’ї. Однозначно, що найголовніша людина у житті кожного з нас — це мама. Бо вона привела нас у цей безмежний світ, вона віддає нам усю свою любов, завжди думає про нас і молиться за щастя кожної дитини…
Але не у всіх і не завжди складається усе так ідеально, як пишеться у книжках. Часто труднощі життя або інші об’єктивні обставини руйнують ідилію, розбивають наші ілюзії. Й тоді дуже важко буває повернути своє п’ятипелюсткове бузкове щастя, залишитися собою і дарувати свої найкращі почуття близьким людям.
Попри всі перешкоди і випробування долі, жительці с. Селичева Євгенії ЗАСТАВСЬКІЙ вдалося знайти своє жіноче і материнське щастя. Воно тепер, неначе той бузок, що зазирає у вікна, мокре від ранкової роси, щодня дивляться їй в душу очима п’яти власних дітей – Дениса, Мілани, Аріни, Кіри та найменшої Олександри, а ще — чотирьох прийомних дітей двоюрідної сестри (яка надто рано покинула білий світ) — Софії, Ангеліни, Марійки та Олексійка.
Ми зустрілися з цією багатодітною родиною в її обійсті, більше двох годин спілкувалися з дітьми та мамою (на жаль, татусь перебував на черговій вахті Київського «Зеленбуду», де він працює) і поверталися додому, переповнені почуттями та емоціями.
Якщо сказати узагальнено, то не все і не завжди складається в людському житті так, як нам мріється. Але якщо не бути байдужим, реально сприймати обриси пережитого і не втрачати віри, як це сталося у житті Євгенії Заставської, то і найважча дорога випрямляється та стає благодатною.
Наше знайомство з цією славною жінкою виявилося випадковим, як тепер по-сучасному кажуть, радомним. Готуючи публікацію про загибель Героя-захисника Івана Ганюка із Селичева, ми зателефонували Євгенії Миколаївні Заставській (за порадою односельців), щоб більше дізнатися про її двоюрідного брата, якого їй довелося поховати. Бо немає уже на світі ні його матері Віри (рідної тітки Жені), ні бабусі, ні рідної сестри Юлії, яка загинула, залишивши після себе чотирьох дітей.
Виявилося, що Євгенія (а з її дозволу пишемо Женя) вирішила забрати у свою сім’ю дітей-сиріт, оформити опікунство, щоб не віддавати їх в інтернат до чужих людей. Це був дуже відчайдушний і сміливий крок молодої жінки у тяжких життєвих обставинах, від якого вона опісля не раз, як згадує, просто ридала у садку біля хати, щоб не бачили діти. Бо мала пройти поневіряння не тільки з оформленням прийомних дітей (у її сім’ї на той час не було навіть власної оселі), а й почути дошкульні слова окремих людей про те, що вона нібито «хоче нажитися на дитячих грошах». Її серце то піднімалося, здавалося, до Сонця, коли бачила дитячі усмішки, то летіло у прірву, коли стикалася з буденністю…
Найменшому, Олексійкові, тоді було лише трохи більше двох років, Марійці – 4, Ангеліні – 5, Софії – 9. Дітей довелося привчати до елементарного: бути охайними, самим стежити за собою і порядком у хаті, допомагати один одному, не ображатися ні на кого і не забувати ділитися з іншими цукеркою чи пиріжком, який спекла матуся. Усе це давалося дуже нелегко і, як тепер з іронією згадує Євгенія, навіть її рідні діти почали казати: «То здайте, мамо, нас в інтернат!».
Гідність – понад усе
Євгенія Миколаївна зізнається, що найбільше не хотіла, аби сестрині діти пішли у світ безхатченками. Вона ж бо їх змалечку у тітки Віри гляділа, коли Юля привозила їх сюди на певний час, і лікувала, як хворіли, й дуже хвилювалася за кожного з них, як за рідних.
Хоча Женя й сама з 17 років, як мовиться, ходила по білому світу, неначе по битому склу. Від того, що пережила, не раз крижаніла її душа. Бо спізнала перше заміжжя, але не знайшла справжню любов. Вийшла невдало заміж за хлопця-одинака із Хмельницького, народила двійко дітей. Та через втручання у їхнє життя свекрухи сім’я розпалася. Більше того, Володимир (так звали першого чоловіка) потім, за напоумленням матері, подав навіть до суду, щоб визнати дітей не його кровинками.
Як вона взимку діставалася з малесенькими Денисом і Міланою аж до Дніпропетровська на ту експертизу ДНК… Приїхала, а «позивач» сам туди не з’явився. Суд йому, звісно, потім відмовив у тому позові, але й аліментів на дітей Женя ніколи не отримувала.
Звичайно, нинішні позитивні емоції, якими наповнюється серце цієї мудрої жінки, кращі й сильніші від тодішніх потрясінь. Слухаючи Євгенію і вражаючись її силою духу, усвідомлюєш: не кожен може так рішуче відрізати сухі гілки на дереві свого минулого життя, розуміючи, що вони заважають жити. Але для цієї жінки найважливішим було завжди залишатись собою, не втрачати своєї гідності. Заради дітей вона повсякчас намагалася позбуватися розчарування – й на душі поволі розпогоджувалося!
Знайшла свій цвіт
Напевно, не дарма народилася Євгенія Миколаївна Заставська 21 вересня – у день Різдва Пресвятої Богородиці. День Марії – то її день! Долаючи усі найтяжчі випробування долі, вона навчилася жити у згоді з власним серцем. Інколи їй здавалося, що життя й справді схоже на ту п’ятипелюсткову квіточку бузку. А відцвітав бузок — і серце час від часу огортали невпевненість, туга…
У такі хвилини Женя уже й не сподівалася на своє жіноче щастя. І раптом з’явився Він – чоловік її життя. Василь Заставський, отримавши юридичну освіту, проживав у Дякові. І ось одного разу його очі зустрілися з очима Євгенії, якої він раніше не знав. У ту мить він і подумати не міг, що ця тендітна молода жіночка уже має двох дітей. Вона й сама сказала йому, щоб не поспішав одружуватися з нею, аби потім не картати себе.
Але душа Василя сама шукала прихистку біля серця Євгенії, ради якої він готовий був жити. «Я такої, як ти, більше не знайду», — сказав їй одного разу і залишився назавжди. Тепер у них підростає ще трійко спільних дівчаток – Аріна, Кіра і Сашуня. Та ще й прийомних дітей Василь, як справжній чоловік, прийняв, мов своїх. Усі вони називають його «татусем», а Женю — «матусею».
Дев’ятеро дітей у родині стали неабияким «домашнім університетом» для самих батьків. Євгенія Миколаївна, як виявилося, входить ще й до батьківського комітету Берездівського ліцею, де нині навчаються їхніх семеро дітей. Найстарший, Денис, закінчує навчання у Клеванському професійному ліцеї, де здобуває спеціальність тракториста-машиніста сільськогосподарських машин, слюсаря з їх ремонту та водія кількох категорій. Мілана навчається у Славутському обласному ліцеї – у 10-му класі філологічного профілю. Підростають й меншенькі…
Могутня основа
На жаль, війна не позбавляє батьків страху за дітей ні на мить. З ними треба бути весь час поряд, відчувати, як б’ються їхні серденька, коли татуся ось уже який раз кличуть до військкомату.
Євгенія якось поїхала з чоловіком і в територіальному центрі заявила: «Хлопці, ви мене дістали! Я ще двох народжу, тільки щоб ви мого Василя від сім’ї на фронт не забирали!». Такого там, вочевидь, ще не чули.
Бо навіть уже не згадуючи про те, що батько цієї багатодітної родини влаштувався на роботу аж у Києві, де трудиться вахтовим методом по два тижні, щоб утримувати сім’ю, нашій Україні потрібно, як каже Євгенія, народжувати українців-патріотів, щоб назавжди подолати ту війну, яка відбувається всередині кожного з нас. Відчуваєте, читачу, яка могутня основа у серці цієї жінки?
Проза буднів
Євгенія Заставська, хоча і має освіту бухгалтера, практично ніколи не працювала за фахом. Та й нині зовсім не має змоги йти на якусь роботу. Щоправда, вела трохи бухгалтерський облік, коли трудилася разом із тіткою Вірою у берездівському кафе «Колос». Саме тут і знайшов її Василь, який подарував їй теперішній світ.
Ось у хаті (а вони взяли під викуп оселю свого далекого родича з Рівного) метушаться дев’ятеро дітлахів. У домашньому господарстві зібралося чимало худоби: чотири корови, кілька свиней, багато курей і гусей. Великий сад біля будинку став для них вигоном і привіллям. Сільське життя має свої барви…
«Та ж у нас ще є до 4 гектарів землі, уже й картоплю посадили, усе посіяли, — каже, посміхаючись, неначе те не вартує якихось особливих зусиль, щаслива жінка. — Оце приїде Василь з вахти, то ремонт будинку будемо завершувати. Він же усе сам робить, ні на кого не покладається. Одне слово — наш господар!».
Передбачення
На завершення нашої розмови Євгенія Миколаївна згадала, як одного разу вона, ще під час навчання у Волочиську, їхала додому й віддала останні 50 копійок якійсь бабусі на залізничному вокзалі, котра попросила купити їй пиріжка.
«Матусю, дякую! — сказала вона тоді Жені. — Ти ж останні гроші мені не пошкодувала». І розповіла дівчині усе про її долю: коли та народилася, хто у неї є, що у неї скоро буде двоє діток, а до 40 років — ще більше… А ще сказала таке: «У житті твоєму буде похорон, який твою сім’ю не зачепить, але тобі вистачить клопотів на все життя».
Женя дуже важко пережила втрату своєї найкращої подруги Ані Антошко, яку збив автомобіль, що й сама не хотіла після цього жити. Думала, що збулося передбачення тієї бабусі.
Але далі життя піднесло їй нові тяжкі втрати. Саме тому вона над усе хотіла зігріти біля свого серця дітей загиблої сестри Юлії. «Слава Богу, всі родичі та добрі люди допомагали нам, чим могли, щоб діти зростали й виховувалися у нашій сім’ї», — каже тепер із вдячністю ще молода (не має ще й 40 років) та дуже мила жінка-мати.
Віра МАЛЬЧУК.
На знімку: у верхньому ряду (зліва направо) — син Денис, мама сімейства Євгенія Миколаївна Заставська, доньки Софія, Мілана і Ангеліна; у нижньому ряду (зліва направо) — діти Марія, Аріна, Олександра, Кіра та Олексій.
Світлина з архіву сім’ї Заставських.