Двадцять четвертого лютого — чорна для усіх українців дата: початок повномасштабної війни росії проти України. А тоді, 22 лютого 2022-го, Сергію КОЗИНЯКУ, герою цього нарису, виповнилося усього 34…
Сергій Козиняк народився у м. Шепетівці 22 лютого 1988 року. Навчався у Шепетівській середній школі № 2, потім, 2004 року, вступив до Камʼянець-Подільського державного університету (нині – Камʼянець-Подільський національний університет ім. Івана Огієнка) на історичний факультет, а 2006 року пішов служити до війська і продовжив навчання заочно.
Охороняти державні кордони навчався при Головному центрі підготовки особового складу Державної прикордонної служби України. Далі – служба за контрактом у Чернівецькому прикордонному загоні.
Військова справа Сергію подобалася. Реалізацію своєї мрії – берегти наш спокій –він продовжив службою у навчальному центрі ВМС ЗСУ у м. Севастополі і, зрештою, став старшим гідроакустиком бойової частини радіотехнічної та звʼязку в/ч А4434 – на легендарному морському тральщику «Черкаси» – останньому кораблі Військово-Морських Сил України, який захопили російські окупанти 2014 року. Після цього Сергій мав величезний внутрішній спротив усьому російському, ворожому…
Двадцять четвнртого лютого 2022-го він прийшов до Дніпровського районного військового комісаріату м. Києва. Місцем служби стала 3-тя окрема танкова Залізна бригада у Ярмолинцях. А з початку серпня 2022 року – 110-а окрема механізована бригада імені генерал-хоружного Марка Безручка.
Служив на різних посадах, останні з яких – стрілець-навідник, водій 3-го відділення охорони 1-го взводу охорони. Загинув 19 листопада 2022 року від вибухової травми під час виконання бойового завдання поблизу м. Авдіївки Донецької області.
За особисту мужність і героїзм, виявлені при захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Указом Президента України Сергія Козиняка нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня, а від командування ЗСУ — медаллю «За оборону Авдіївки». Рішенням сесії Шепетівської міської ради Сергієві присвоєно звання «Почесний громадянин Шепетівської міської територіальної громади», а згідно з рішенням сесії Кам’янець-Подільської міської ради він став ще й «Почесним громадянином міста Кам’янець-Подільського» (посмертно).
Поховали воїна-захисника на «Меморіальній Алеї Слави» міського кладовища у Кам’янець-Подільському, де нині проживають усі рідні Героя.
Про Сергія і таких, як він, котрі непомірною ціною — своїм життям — зупинили ворога і дали можливість нам тут прокидатися вранці, дихати, планувати справи на завтра, мріяти, маємо не забувати. Бо це не просто данина пам’яті, не просто високі слова про патріотизм та відданість рідній землі. Це — невимовний біль, скристалізований в іменах та датах народження і смерті, між якими несправедливо такий короткий термін…
З рідною сестрою Сергія Козиняка — Наталкою Шереметою, яка, як і вся родина, мешкає у Кам’янець-Подільському — розмовляли довго. З теплотою згадує жінка своє дитинство і юність, проведені у Шепетівці. Мама, Любов Іванівна, працювала заступницею головного бухгалтера на заводі «Радар» і там же фрезерувальником трудився батько, Андрій Юрійович.
Наталя, її молодша сестра Людмила, а потім і їхній брат Сергій навчалися у Шепетівській ЗОШ № 2. Після закінчення школи Наталя поїхала підкорювати висоти науки у Кам’янець-Подільський педінститут (тепер це Національний університет). Отримавши диплом, залишилась працювати у Кам’янець-Подільському. Згодом її стежиною пішли і сестра Людмила, і брат Сергій. А коли захворіла мама, то забрала і батьків на Кам’янеччину.
Про Сергія, який два роки тому, 22 лютого 2022 року, святкував свій день народження, приймав вітання та побажання, щоб усе задумане здійснилося, а ще «будь собою завжди і всюди», Наталя розповідає стишено, з хвилюванням. Бо через кілька днів усе сказане зреалізувалося в іншій реальності — воєнній…
«Я розпочну з кінця. Із того, як нам усім зараз його не вистачає. І не віриться, що минуло уже більше року, відколи Сергій загинув. На перших порах я просто примушувала себе триматися, бо у мене хлопці на війні, бо треба бути сильною, бо я — старша, бо я завжди сильна…
Сказати, що батькам було погано, це нічого не сказати. Мама практично втратила зір, залишилося лише десять відсотків на одному оці, відмовили ноги. Тому я намагалась триматися і не плакати, зайвий раз не будити спогадів, особливо при батьках. Але весь цей час я бачила Сергія на вулиці: десь знайома до болю хода, десь Сергієва куртка, там – якийсь знайомий жест… Я впізнавала його у людях, бо хотіла бачити…
Часом дивувалась сама собі, бо не сина бачила у тих хлопцях (знаю: син МУСИТЬ повернутися). То інше почуття — біль, бо не можу наздогнати того хлопця. Серед людей я не шукала брата — просто бачила.
І сьогодні, коли я думаю про весну, одразу згадую ЙОГО — веселого, з «прикольчиками». Як ми на дачі у мами в Судилкові садили картоплю. А потім дружно і швидко її збирали.
Сергій та мій син Діма копали ту картоплю і, як завжди, без упину розказували якісь байки, жартували, співали, зривалися здоровим, молодечим реготом. Сусіди озиралися, а тато підбуркував: «Якби хлопці не сміялися, було б швидше…».
«Не буде швидше, — легко ставали ми з сестрою на бік веселунів. — Навпаки, вони ось так, непомітно для самих себе, роботу вправніше роблять, бо ж завтра запланували святкувати День незалежності».
Анекдоти, мемчики, «приколи», завжди позитивний настрій, якесь особливе вміння підбадьорити інших — усе це про Сергія. Тепер — лише спогади, які «накривають» разом зі сльозами. Попри усталену думку, що час лікує, відчуваю щось протилежне. Спогади, які не просто не відпускають, а линуть із минулого хаотично, один за одним. Такі хвилюючі, такі мої…
Ось 1988 рік. Народився Сергій. Я тоді була на першому курсі, уже студенткою. Це був рік суцільних дефіцитів і нескінченних черг, які люди займали, не знаючи, що саме вдасться придбати. Я завжди після пар ходила у магазин «Дитячий світ» і ставала у чергу, щоб хоч щось купити для маленького братика: одяг, іграшки — не важливо. Але додому, у Шепетівку, завжди їхала із подаруночками.
Моя сестра Людмила, на п’ять років молодша за мене, допомагала мамі його доглядати і сприймала Сергійка, практично, як рідну дитину. Пізніше вона стала хрещеною мамою для його сина Саші. Таким він був для нас, старших сестер, — і братом, і десь сином, і чудовим другом, позитивчиком, який за хвилину «підправить» настрій.
А ось згадую Сергія уже студентом історичного факультету Кам’янець-Подільського університету. Я завжди відчувала відповідальність за нього, тому часто наставляла і застерігала. Він завжди дослухався, обожнював усю мою сім’ю і, звичайно, був невід’ємною її частиною…».
І знову — нова хвиля, навіяна такою дорогою для серця світлиною — син Наталі, Діма, якого брат взяв за кума, із дядьком Сергієм у Покровську, уже під час війни. Син тоді перебував під Бахмутом, а Сергій — в Авдіївці. Вони зіздзвонилися і зустрілись у Покровську. Це останнє, спільне із Сергієм, фото. Куми зустрілися…
«Як брат потрапив на війну?, — запитуєте. Два тижні «штурмував» військкомати у Києві, його кудись забирали і з невідомих причин повертали. Вдень будував барикади з киянами, носив пісок, а вночі чергував містом, поки, нарешті, не домігся свого. Був зарахований до складу 3-ї окремої танкової Залізної бригади, прибув до місця її дислокації – у Ярмолинці, що на Хмельниччині.
Саме тут зародилося міцне бойове побратимство Серія, я б сказала — братство. Бо ж як інакше, коли читаєш слова побратима Паші Мельничука: «Він для мене був найкращим товаришем, на якого завжди можна було розраховувати. Мені так його не вистачає…». Ну, і прапор бригади, що нам надіслали хлопці.
А недавно вразив дзвінок від ще одного побратима. Він сказав, що має річ Сергія, яку хоче віддати. Виявляється, Сергій ще у Ярмолинцях, у 3-й танковій, подарував хлопцям нарди, коли їхав у Авдіївку. «Мені там їх точно не треба буде», — сказав чоловік.
Слухаю і боюся запитати про найболючіше. Натомість Наталя наче прочитала мої думки:
«Сергій дуже хотів приїхати на день народження до батька – 3 грудня. Усе було домовлено із командиром. Залишилось піти на завдання на п’ять діб (а це нульова позиція, з якої було чутно розмови орків) — і така бажана відпустка.
Ми, рідні, про це знали і, відповідно, розуміли, що тих кілька днів не буде зв’язку. Несподівано у мережі з’явився зелений вогник. Подумали, що, можливо, знайшовся якийсь острівець, де є Інтернет. Але через два дні — трагічна звістка: Сергія немає…
Страшну звістку повідомив близький друг і побратим Сергія — Рустам. Друзі знали про загибель Сергія, але розуміли, що не вони мали, як кажуть, вибити нам землю з-під ніг. Але таки вони, бо «не так усе швидко» у нас, у війську. І ми зрозуміли, що зелений вогник у мережі – то уже був не Сергій…».
Моя співрозмовниця розповідає далі. Десь — крізь сльози, десь — трохи упевненіше. Але зрозуміло лише одне: недарма ввижається їй брат у постатях незнайомих людей. Бо він близько: у серці, у думках, у спогадах, у відео, які зберігаються у телефоні. І як паралельна реальність…
Чому його улюблену каву зі згущенкою рідні тепер носять Сергію на могилу? Чому відео з фронту, де Сергій танцює без музики (бо завжди говорив: коли щось не виходить, то потрібно танцювати), викликає спочатку тепло у грудях, а потім — нестерпний біль?..
Чому той невгамовний хлопчак, ведучий на телебаченні, спортсмен, якого цікавили усі види спорту, неабиякий танцюрист, учасник усіх шкільних та міських заходів у Шепетівці, залишився у спогадах шепетівчан, знайомих, однокласників? А надто — у класної керівниці Оксани Месь (школа № 2), яка досі тепло згадує, як Сергій під час екскурсії в Одесі наздогнав тролейбус, аби забрати її маленького сина, який «випадково» не вийшов на зупинці з її учнями.
Та найважливіше: ЧОМУ? Чому ці нелюди прийшли на нашу землю вбивати наших людей — синів, доньок, братів, сестер, матерів, батьків, коханих, немовлят, нас — українців?
Почесний громадянин міст Шепетівки і Кам’янця-Подільського, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (Указ Президента України № 42/2024) і медаллю «За оборону Авдіївки», Сергій Козиняк знайшов вічний спочинок на Алеї Слави у Кам’янець-Подільському. Йому назавжди буде 34… Він назавжди серед тих, хто тримає небо над Україною. А повсякчас у спогадах і думках рідних людей, батьків, сина Сашка, друзів, побратимів…
Алла ГУМЕНЮК.
Фото із сімейного альбому.