Господь наділив українців чи не найкращими землями у світі. Наші чорноземи — на ціну золота. Напевно, тому то наша влада здалася перед тиском Міжнародного валютного фонду і ухвалила закон про продаж сільськогосподарської землі. Про це боляче писати.
З давніх-давен наші діди, прадіди, прапрадіди цінували свою годувальницю, бо це був єдиний засіб для існування. Земля наша — як хліб насущний. На неї українці завжди молилися.
Про землю можна писати і писати, знаходити найвагоміші слова. Але за роки незалежності провели недолугу земельну реформу. Хтось отримав пай, а ті, що були при владі – чи то сільській, чи районній і вище – «нахапали» земель.
А ми, хоч і жили у селі, а не отримали нічого, бо працювали на заводі у Шепетівці. А батьки на той момент, коли ділили пай, померли, хоча все життя трудилися у колгоспі.
То чому тепер нам ніхто не вділив по справедливос­ті клапоть землі? Адже це –національне багатство, народне.
І ще про одне хочу сказати. Нині у селі немає де корову пасти. Ніхто не думає про це. Та й кругом пишуть, що тваринництво скорочується. Невдовзі справжнього молока не стане…
На поля безмірно ллють отрутохімікати, аби бур’янів не було. Сіють те, що більше вигідно, без сівозмін, зокрема соняшник, сою. У сусідів майже усі бджолосім’ї загинули від отрути.
Ті, що при владі, далекі від проблем села. Що їм диктують з-за кордону, те вони і роблять, бо самі керманичі — молоді, «зелені».
Ще раз повторюю: долю землі мав би вирішувати народ на референдумі. Адже це його земля. Адже навіть страшно подумати, що залишимо в Україні для нащадків, якщо її скуплять іноземці.
Н.КОЛЕСНИК.