Після десяти днів війни в Україні, не знаючи, чого чекати далі, син наполіг, щоб ми (я, невістка Наталя та 6-місячний онук Остапчик) поїхали до Польщі.
З перших хвилин перебування на кордоні Польщі була вражена увагою, якою поляки оточили нас — українців. Запитували, як там в Україні, допомагали нести валізи з речами, відразу пропонували інформацію про поселення…
Ні, те що роблять поляки для нас, українців, не можна ні купити, ні продати, ні заманити, ні наобіцяти щось натомість. Надзвичайно уважні, делікатні, привітні, а головне — це велике співчуття, співпереживання і розуміння.
Розуміння загрози для власної країни – так! Ненависть до спільного ворога – так! Але є високий морально-етичний рівень польського народу, який ми відчули з першого дня. Поляки бачили, що війна робить з людьми, які ще вчора були, можливо, самодостатніми і самовпевненими, реалізованими і незалежними, а тепер…
З першого дня нам пропонували допомогу звідусіль. Ми приїхали до друзів сина, які запросили нас. Поки ми перетинали кордон, а тривало це понад сім годин, вони чекали нас цілу ніч біля кордону.
І ось сільська гміна Лабуне Замойського повіту Люблінського воєводства у східній Польщі, помешкання Агнєшки і Петра Піела. Нам виділили окрему кімнату у трикімнатній квартирі.
Ола, донька господарів, перейшла у спальню батьків, аби спати на матраці на підлозі. Це було зворушливо, коли вона, заходячи до своєї кімнати по речі у шафі, запитувала у нас дозволу, чи можна їй зайти. Наступного дня вона зайшла до нас з двома великими пакунками, у яких було все необхідне — продукти, гігієнічні засоби, дитячі іграшки, підгузки.
А потім вона постійно поповнювала гардероб малюка і невістки необхідними речами. Адже ми думали, що їдемо на тиждень, тож взяли мінімум речей. Агнєшка завезла невістку на пункт допомоги українцям, де взяли автомобільний візок (він нам знадобився для майбутніх поїздок) і одяг для дитини.
Проходячи повз школу, біля якої ми проживали, директор та вчителі запрошували зайти і взяти все, що приносять учні та батьки для українців. Навіть тоді, коли Наталя відмовилась, посилаючись на те, що ми усім забезпечені, а можливо, хтось потребує більше, вони наполягали на своєму.
Ми дуже здивувалися, коли одного вечора прозвучав дзвінок у двері, а на порозі ми побачили сестер з місцевого монастиря, які відвідують з подарунками всіх українців, які проживають у цій місцевості. Ну, як можна спокійно це сприймати?
На третій день перебування у Польщі, а це було 8 березня, вранці до кімнати зайшли Петро і його син Якуб, щоб привітати нас зі святом, подарувавши троянди і солодощі. Це було дуже приємно.
Познайомились ми з друзями сім’ї, де проживали, — Адамом Князем і його мамою, пані Еллою. Ці чудові чуйні люди дуже перейнялися нашими проблемами, проблемами України. Скоро ми подружилися, бачилися майже щоденно під час прогулянок, пригощаючись запашною кавою.
Ми ніколи не забудемо так звані іменини Остапчика — День ангела, які влаштувала Агнєшка. Його перший іменний торт, який вона замовила у місцевої майстрині, подаровані чудові іграшки, вечерю спільно з друзями. А ще — чудові екскурсії містами і лісами воєводства. Усі ці події зображено на світлинах, у яких — прекрасні миті, зафіксовані чудовим фотографом Петром.
Я назавжди запам’ятаю «обмінні майстер-класи» з приготування польського грибного супу (Адам Князь) та українських вареників і пельменів (я – Валентина Галімська). Я трохи хвилювалась, щоб «не підвести Україну». Адже зібрались друзі цих родин, які смакували і оцінювали страви.
Нас часто запрошували у гості. Ми із задоволенням вивчали культуру Польщі. Не дивлячись на мовний бар’єр, завжди знаходили спільну мову.
Наливка у пані Терези, яку виготовив її покійний (не так давно) чоловік, чимось схожа на нашу, але вперше я смакувала наливку з ананаса. А грибний суп Адама — це найсмачніший суп, який я будь-коли куштувала.
Взагалі, я була вражена традицією застілля – кілька (2-3) смачних страв і мінімум алкоголю, або й взагалі без нього, чай чи кава, солодощі — і все. Головне — спілкування з друзями.
Для мене, як працівника культури, було цікавим відвідання Замойської бібліотеки, де працює Петро. Це старовинне триповерхове приміщення, сучасно обладнане, з книжковими залами для дітей, юнацтва, дорослих, де працює понад 30 осіб. Є також ігрові кімнати, читальна зала з електронними книгами, звичайна читальна зала, абонентський відділ і ще багато чого. І в кожному з відділів я бачила користувачів бібліотеки. Це дуже вразило.
Не хочеться ятрити рану про долю нашої центральної районної бібліотеки ім. М.Коцюбинського приблизно такого ж статусу.
Побувала я у місцевому костелі, одному із старовинних (1605 р.) у Польщі.
Було за честь після екскурсії костелом допомагати місцевому флористу прикрашати композиціями із живих квітів храм до Великодня. А потім і святити там паску.
На освячення вони несуть маленький кошик, який вміщує пасочку, кілька крашанок, трішки м’яса, масла, сиру, скибочку хліба і обов’язково — корінь хрону. Правда я ще поклала нашу печену домашню ковбасу, якої чомусь у них немає. Я відчувала, що мій кошик найбільше пахне.
Ми відвідували «палац, де живуть сестри», тобто монастир, який прихистив багато жінок з дітьми з України. Палацові наприкінці червня виповниться 100 років з дня заснування. Біля нього є чудовий парк з рідкісними деревами.
Були вражені побаченим, коли нас повезли трасою, біля якої на полі стояли війська НАТО. Вразили масштаби розміщення військових, техніки, наметів тощо.
Ми постійно слухали місцеве «радіо Люблін», де працює репортеркою Агнєшка. Майже вся інформація, яка звучала, — про Україну. Багато передач та оголошень були українською мовою, навіть слухали наші милозвучні українські пісні.
З огляду на професійну діяльність Агнєшка часто виїздила на зустрічі з українцями, а коли поверталась, ми бачили в її очах сльози від почутого і побаченого.
У Польщі дуже багато жінок, які кермують автомобілями. Чомусь я бачила їх навіть більше, ніж чоловіків.
Вражало і те, коли ми ходили вулицями Лабуне, як незнайомі люди запрошували на каву, розпитуючи про Україну.
Біля будинків ми не бачили городів. Якщо вони і є, то це невеличкі грядочки за будинком. Перед будинками переважно різноманітні хвойні насадження і зрідка — кущі троянд, а вся територія засіяна травою, яку постійно підстригають.
У гміні дуже розвинена інфраструктура: будинок культури, бібліотека, великий стадіон, аптека, банк, ветлікарня, млин, три перукарні, три великі продуктові супермаркети, два господарські магазини, пожежна станція…
Коли ми подорожували, на узбіччі лісової дороги бачили невеличке підвищення (заввишки 50-60 см), яке простягалось на багато кілометрів. Виявилось, що це перепона для жабок, щоб вони не потрапляли під колеса автомобілів. Періодично працівники збирають їх у відра і переносять через дорогу. Тут навіть про жабів дбають…
По інший бік дороги була дерев’яна загорожа, щоб на дорогу не потрапляли коники. У тутешніх лісах водиться цікавий вид низькорослих коней.
Коли ми почали збиратися додому, усі запитували, чому ми їдемо. Пояснювали, що у нашому місті спокійно і ми дуже скучили за Україною, за рідними. Багато українців, яким немає куди повертатися, залишились тут. Ось їм справді потрібна допомога.
Спасибі, поляки, за те, що не залишили українців у тривожний і складний час! Дякую за чуйність і доброту! Від щирого серця дякую за розуміння, добросердечність, чуйність, щирість, підтримку!
Щиро, від усього серця дякую за допомогу сім’ї Агнєшки і Петра Піела та їхнім друзям! Приємно знати, що є такі люди. Нехай добро повернеться вам здоров’ям, благополуччям, добробутом! Дякую за все!
Валентина ГАЛІМСЬКА, м. Шепетівка.