Анастасія Молоток — дружина безвісти зниклого військовослужбовця 47-ї окремої механізованої бригади «Магура». Вона — одна з організаторів мирних акцій на Шепетівщині на підтримку безвісти зниклих та полонених захисників і захисниць України, яка вкотре відбулася у Шепетівці минулої суботи, 8 лютого, у середмісті, на вулиці Героїв Небесної сотні.
Люди зібралися, щоб знову нагадати суспільству про Героїв, які захищали нас і у спеку, під палючим Сонцем, і під дощем, по пояс у багнюці. Стояли у мороз і холод під суцільними обстрілами ворога.
Кожен воїн — важливий, кожен Герой має бути вдома. Ця подія об’єднала рідних, волонтерів, друзів, небайдужих громадян. Вони разом висловили солідарність і підтримку тим, хто досі перебуває у полоні чи зник безвісти…
Сьогодні розповімо історію захисника із Судилкова Мирослава Молотка, який вважається зниклим безвісти уже майже рік. Поспілкувалися з його дружиною Анастасією. Із 9 березня 2024 року перервався зв’язок з її чоловіком…
— Сама я родом зі Старокостянтинова. Мій чоловік Мирослав Молоток — із Судилкова. Я навчалася у Шепетівці, у медичному училищі. Після його закінчення працювала у пологовому відділенні Шепетівської багатопрофільної лікарні. До речі, там працює акушеркою і мама Мирослава — Світлана Анатоліївна Харчук.
Так склалося, що як тільки ми познайомилися з Мирославом (а він якраз приїхав з-за кордону, де працював), на третій день нашого знайомства він запропонував одружитися, і ми у 2019 році стали подружжям. Можна сказати, щасливим подружжям, бо у нас згодом народилися два синочки – Даніїл, якому тепер чотири роки (на фото), та Дмитро – він у нас ще зовсім маленький, йому немає ще й двох літ, і він майже не знає тата. Адже бачив його востаннє, коли йому було пів року – якраз тоді чоловік зміг вирватися додому у коротку відпустку. Тепер малий дивиться на фото і не може показати пальчиком, де його татко. Уже коли йому скажеш, то він повторює…
Ну, а Даніїл, який звик виходити по телефону на відеозв’язок із татусем, відколи той зв’язок перервався, все одно по кілька разів на день телефонує на знайомий номер. Але відповіді не було і немає…
Чоловіка мобілізували до Збройних Сил України на початку квітня 2022 року. Спочатку він служив у тиловій частині недалеко від дому водієм. Потім його відправили в Умань у секретну частину, а звідти – в 47-му окрему механізовану бригаду. Там він служив до березня 2024 року.
За словами чоловіка, знаю, що їхня бригада є однією з елітних бригад ЗСУ, на неї покладалися й покладаються дуже відповідальні завдання. До неї, власне, надходило у першу чергу й те озброєння, яке надавали Україні американці, для прикладу — бойова машина піхоти «Бредлі».
Одне з питань, яке найбільше, як кажуть, вбивало мене у перші дні, коли перервався зв’язок із Мирославом, і досі вбиває: «Мамо, де тато? Коли він приїде?» — від старшенького Даніїла. Як пояснити дітям, що сталося, я не знаю. Кажу, щоб заспокоїти: «Наш тато на роботі, тато працює…».
— Дай, Боже, щоб Ваш тато знайшовся! — перериваю нелегкий монолог співрозмовниці.
Й навіть з висоти свого віку не можу збагнути, звідки стільки внутрішньої сили та стійкості, а ще життєвої мудрості знаходить у собі така гарна молода жінка. Бачу, що вона цілком усвідомлює відповідальність за душевний стан своїх дітей, оберігає їхню вразливу психіку від травм війни. Хоча самій, певно, не раз хочеться кричати на весь світ з відчаю…
— Ми віримо, сподіваємося, що наш тато знайдеться. Але це – війна… Коли з Мирославом 9 березня перервався зв’язок, ми кілька днів не знаходили собі місця. Врешті додзвонилися до побратимів із бригади й почули невтішне: «Нам шкода, але Мирослав у вічному строю…».
Він уночі з 8 на 9 березня пішов на бойове завдання й не повернувся. Хоча (зла доля!) із 10 березня у Мирослава мала бути відпустка, і ми всі його дуже чекали вдома, — каже жінка. — Тепер ось уже більше 10 місяців очікуємо бодай якусь звісточку, але марно…
Через кілька днів нам принесли повідомлення (це було 12 березня минулого року), що Мирослав пропав безвісти. І все! Цілковита тиша…
На жаль, так склалося, що тепер той населений пункт Бердичі Покровського району Донецької області, де йшли бої, знаходиться під окупацією. З’явилися версії, нібито ворог поцілив у підвал, де могли перебувати Мирослав і ще два бійці (ми уже це не раз намагалися дослідити навіть за геолокацією, адже у чоловіка був із собою телефон).
Він останній раз зателефонував мені по відеозв’язку о 1 год. 38 хв., коли їхав на бойове завдання у «Бредлі», а потім, як пишуть нам у документах, з 8:46 по 9:15 з ним зник зв’язок…
Уже від очевидців подій ми дізналися згодом, що туди, де перебували наші хлопці, був ворожий приліт. А Мирослав і ще два його побратими могли опинитися під завалами.
Якщо все так сталося, як нам кажуть, то сподіватися на те, що наших хлопців хтось чужий діставатиме звідти, марно. Нічого людського від росіян чекати не доводиться. Вони й до тих наших бійців, котрі потрапили у полон, ставляться не гуманно, катують їх. Ви ж бачите, якими змученими повертаються звідти наші люди. Більше того, їх там тримають в інформаційному вакуумі, розповідають, що України нібито уже немає, а полоненими у Києві, мовляв, ніхто не цікавиться.
— То у Вашому серці ще жевріє надія, що Мирослав, все ж таки, не опинився у тому підвалі, що він живий і, можливо, перебуває у полоні ворога?
— Звісно, жевріє… У 47-й бригаді, наскільки мені відомо, є дуже багато зниклих безвісти і жодного, кого повернули б із полону. Скільки уже обмінів відбулося! На теперішній час залишилося дві чи три бригади, імена військовослужбовців з яких досі так і не з’явилися у списках звільнених із полону. У тому числі й наша, 47-а бригада «Магура», — каже Анастасія. — Тому нам залишається чекати, що колись усе закінчиться і ми зможемо повернути свої території. Тоді цим займеться наша пошукова група і ми врешті дізнаємося правду.
Спочатку я сама не могла і не хотіла вірити у найгірше. Але чим більше часу минає й чим більше дізнаюся про те, що відбувалося у той день, 9 березня 2024 року, у Бердичах Покровського району, тим меншою стає надія… Хоча, допоки не матиму наявних доказів, що мій чоловік загинув, вірю у те, що з нами цього не могло статися.
На жаль, у Мирослава при собі не було ніяких жетонів. Але він мав татуювання на тілі, за яким я точно зможу розпізнати його.
— Ви сказали про те, що серед повернутих військовополонених досі ніде не зустрічали прізвища бійців із «Магури», у якій служив Ваш чоловік. Чому так склалося, на Ваш погляд?
— Певно, до 47-ої окремої бригади у росіян особливе ставлення. Вони ніде не висвітлюють дії наших бійців, а полонених із «Магури» ніде не показують і не називають. За півтора роки з цієї бригади не повернули жодного полоненого! Адже ця бригада була створена для контрнаступу влітку 2023 року, мала дуже потужне озброєння. Не одне вороже угруповання було стерто нашою 47-ю. Та, наскільки мені відомо, тепер уже й ця бригада потребує поповнення…
Найбільше пригнічує нас, звичайних людей, які не пов’язані з військовою справою, що ті, хто навчався у відповідних закладах, мають необхідну підготовку, отримали від держави житло та інші блага, всіляко ухиляються нині від виконання свого обов’язку із захисту держави. Коли проходжу біля ТЦК і бачу натовп людей, хочеться взяти їх за руку й повести туди, де нині найважче, де ніким поповнити ряди бійців чи сформувати бойову групу для виконання завдань. Адже з тих сміливих хлопців, які пішли першими проти ворога, на даний час у строю залишилися одиниці… То хто буде захищати Україну і всіх нас?!
— Та й просвітління поки що не видно… Можливо, те, що наші захисники змінили стратегію і зайшли у Курську область, хоч трохи послабило агресію ворога на Сході?
— Безумовно. Сорок сьома бригада, до речі, тепер теж чинить опір росіянам на Курщині. Наші захисники взяли багато у полон тих, хто там воює проти України, але жодного обміну бійців 47-ї росіяни не провели.
Це найбільша проблема, що наших хлопців не віддають назад. Міняють навіть засуджених, «азовців», морських піхотинців та інших, а «магурівців» — ні. Хоча маємо підтверджених на сьогодні 35 чоловіків із нашої бригади, які перебувають у катівнях ворога. Також знаю, що із 14-ї бригади Національної гвардії України, відомої як «Червона калина», ніхто додому з полону досі не повернувся…
Дуже сподіваємося, що ті масові заходи, які ми проводимо зараз по всіх містах України, матимуть вплив на прискорення обміну полоненими. Ми кожного дня боремося за повернення хлопців!
— Хочу запитати Вашу думку про те, чи не шкодить таке активне відстоювання захисників на мітингах і акціях для них самих? Чи не треба вголос називати їхні прізвища?
— Ми називаємо. Рідні полонених кожного дня стоять у Києві під координаційним штабом із вимогою повернути наших бійців додому. Недавно ми почули таку фразу: «Треба задовольнити вимоги тих, хто відволікає нас від роботи». І ми не здаємося! Я сама багато разів брала участь у цих акціях і не заспокоюся, доки не знатиму правду про чоловіка, батька моїх дітей, який пішов захищати їх і усіх нас від ворога.
Отож, ми будемо стояти, допоки 47-ма бригада не з’явиться у списках обміну військовополоненими! Адже у цій бригаді воювали і воюють сміливі, мотивовані та небайдужі люди. Тож нам є за кого боротися!
Саме це спонукало нас створити громадське об’єднання «Мy-47», щоб організовано вести свою роботу. Ми зустрічалися навіть із командиром 47-ї окремої механізованої бригади. Відверто скажу: після цієї зустрічі багато на що змінили свої погляди.
— Що, крім повернення наших бійців з полону, найбільше хвилює чи вражає Вас?
— Вражають люди, які заявляють: «А мій син/чоловік не піде воювати!». Є у нашому суспільстві, як це не прикро бачити та усвідомлювати, ті, хто вважають, що війна їх не стосується.
Зараз багато що тримається у нас на волонтерах. Але є категорія людей, які кажуть, мовляв, говоріть зі мною на будь-яку тему, тільки не про війну. Це, даруйте, якісь несвідомі українці, які не хочуть зрозуміти, що Україну ніхто крім нас не захистить.
Багато хто відсиджується за межами держави або ховається у дружини під спідницею, щоб потім, коли ми здобудемо Перемогу, одягнути вишиванку і хвалитися своїм патріотизмом. Люди, опам’ятайтеся!
— Найстрашніше те, що війна ще не закінчилася. А тому нам усім треба всіляко допомагати нашим захисникам і виборювати свою свободу та гідне життя у незалежній Україні.
— Саме так, — підтвердила Анастасія Молоток.
Спілкувалася Віра МАЛЬЧУК.
Фото надала Анастасія МОЛОТОК.