Двадцять п’ятого серпня 2015 року загинув наш земляк, старший лейтенант Василь Олегович Кашлаков з позивним «Вовк», командир 2-го взводу 4-ї роти 2-го батальйону 93-ї окремої механізованої бригади. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
А таким наш герой залишився у пам’яті побратимів.
Олександр Кречетов з позивним «Ворскла», молодший сержант, командир 2-го відділення 2-го взводу, полтавчанин:
— У грудні 2014 року, після навчання на Яворівському полігоні, мене з товаришем направили на службу у 93-тю окрему механізовану бригаду, яка дислокувалася у селищі Черкаському на Дніпропетровщині, де я й познайомився із своїм командиром взводу – лейтенантом Василем Кашлаковим.
Мені на той час було 39 років, моєму товаришу – 50, а лейтенанту – лише 27. Та ми з повагою ставились до нього, бо він був авторитетним командиром, який сумлінно ставився до служби, був чесним, принциповим і водночас дуже доброю людиною.
У нашому взводі було тридцять бійців і три старі БМП (бойова машина піхоти). У Черкаському ми готували техніку до виходу батальйону у зону проведення АТО, який планувався на кінець грудня – початок січня. Запчастин не було, навіть гайкових ключів не вистачало. Часу залишалося мало, а роботи було багато. Адже машини були старими: там патрубки текли, там не поверталася башта, а там погано заводився двигун. Василь Олегович нам дуже багато допомагав: сприяв у постачанні запчастин, яких не вистачало, а коли бракувало робочих рук та досвіду, то й сам ремонтував з нами техніку з ранку до вечора.
На початку січня нас перевели у селище Піски, передмістя Донецька. Ми з Васею їхали в одній машині. Коли в’їхали до селища, то були шоковані побаченим: все навкруги горіло – дерева, будинки… І постійні вибухи: одні ближче, інші далі…
Ми були розгубленими, не знали, як діяти. Василь Кашлаков миттєво оговтався і наказав ховатися у гаражі приватного двоповерхового будинку. Не знаю, що він відчував у той момент, адже з реальною війною також стикнувся вперше, та нам здавалося, що він безстрашний.
У цей час йшли бої за Донецький аеропорт, від якого ми були на відстані 700 метрів. Селище Піски постійно обстрілювали. Його з Донецька було видно, як на долоні. У ті дні був сильний туман, тому по наших позиціях стріляли вдень, а потім усе затихало. Та спати спокійно ми не могли, бо вночі працювали диверсійні групи. Тому несли чергування, спали по три години.
Мене дивувала витримка командира: ми засинали – він ще не спав, прокидалися – уже був на ногах. Він не міг всидіти на одному місці, постійно перебігав з однієї позиції на іншу.
Деякі наші хлопці навіть зловживали його добротою і часто просилися у відпустку. Ми казали командиру, що не потрібно їх відпускати, бо коли залишиться менше людей, то й менше буде часу на відпочинок. Та він все-таки відпускав і сам заступав за бійця на варту. Ми просили його, щоб він так не виснажував себе, та марно. А потім командира поранили.
Вася дуже зрадів, коли я відвідав його у Дніпровському військовому госпіталі, де він лікувався після поранення. Я мав змогу поїхати до нього, бо перебував у Полтаві в десятиденній відпустці для відновлення сил, також після поранення.
Пам’ятаю 23 серпня. Наші позиції були розташовані під Невельським. Полтавські волонтери привезли нам гостинці. У той час було часткове затишшя. Увечері ми їли кавуна і вперше мали можливі спокійно поспілкуватися про особисте.
Наступного дня командир з двома саперами поїхали на бортовому УАЗі , щоб перевірити територію на наявність мін, адже отримали наказ на просування вперед на один кілометр. Проїжджаючи повз нашу позицію він помахав рукою. А через хвилин 15-20 пролунав потужний вибух — машина підірвалася на протитанковій міні. Василь Кашлаков отримав численні осколкові поранення. Наступного ранку ротний прийшов із сльозами на очах і повідомив нам, що «Вовк» помер.
За його смерть ми помстилися ворогу сповна, бо втратили не лише командира, а й чудову людину, побратима. Вічна пам’ять тобі, друже!..
Михайло Кучер з Київщини, позивний «Беркут», навідник-оператор БМП-2, заступник командира:
— З навчального центру «Десна» у березні 2015 року нас направили у 93-тю бригаду, у селище Черкаське. А через три дні перекинули на передову, в селище Опитне, поблизу Донецька. Пам’ятаю наше знайомство. Ротний нам сказав: «Це ваш командир взводу Василь Кашлаков. Віднині він вам і за батька, і за матір. Всі питання вирішує він». Ми сіли у його БМП і поїхали на бойову позицію.
І дійсно, взводний став нам як рідний: завжди мав терпіння вислухати, по можливості старався допомогти, підтримати. Як реліквію, як пам’ять про ті важкі часи, я бережу військову форму, яку мені видав Вася з волонтерської допомоги. Адже моя тоді була геть порвана.
Наші позиції постійно обстрілювали. Неодноразово під шквальним вогнем виїздили на виконання завдань у Піски, Красногорівку. Запам’яталося, як сильно гатили саме у Великдень та не давали нам пообідати. Ми часто запитували у командування, чому не відкриваємо вогонь у відповідь, на що отримували відповідь, що не має наказу «згори».
Про поранення Василя Кашлакова дізнався у потязі. Я з товаришем Русланом Курандою всю дорогу молилися за нього. Адже взводний сам наполіг, щоб ми поїхали у десятиденну відпустку після виконання важливого завдання.
Двадцять п’ятого серпня, вранці, мені повідомили, що він помер. Важко було у це повірити. Якби Василь був живим, я б служив і донині. Таких командирів, таких людей, як Василь Кашлаков, на жаль, не багато…
Підготувала наукова
співробітниця Музею
пропаганди Наталія КРУЧУК.