ГОЛОВНА СТОРІНКА ГОЛОВНІ НОВИНИ На крилах пісні

На крилах пісні

27 переглядів

У сяйві творчих плеяд нашого краю зоря подвижника культури з сільської глибинки Андрія Сідлецького променить особливо яскраво. Та й взагалі, вона у митця аматорської самодіяльності самобутня й животворна, як сама народна пісня, у яку він закоханий до нестями.
Поціновувачі пісні захоплені його голосом, який вміє зачарувати дзвінкістю і щирістю, ніжністю, що струменить із світлої душі. Тож, зазвичай, довго не відпускають його зі сцени. Адже з акордами улюбленця-баяна, без якого годі й уявити Андрія Сідлецького, пробуджуються найтонші струни душі кожного слухача.
Про такого, як Андрій Октавович, кажуть: силу й снагу для своєї творчої музи він черпає з незамулених народних джерел. І таку яскраву особистість з надзвичайно людською вдачею і добрим серцем могла дати лише наша благословенна, наділена щедротами й унікальними талантами українська земля.

Народився герой нашої розповіді чудової літньої пори, коли природа, здається, у найповнішій своїй силі, — 4 липня 1955 року у селі Судимонті, у робітничій сім’ї. Батько сімейства – Октавій Антонович – працював ковалем, мати – Анна Павлівна – формувальницею цегли на місцевому виробництві. Сім’я була багатодітною – у ній виховувалися восьмеро дітей.
Попри постійні трудові й клопітні будні у родині у великій повазі була музика.
— Пам’ятаю батькові руки — мозолясті, грубі й темні від важкої роботи. Та коли він брав балалайку, то вона в його руках не грала, а співала, — пригадує Андрій Сідлецький. — А мати мала гарний голос і чудово танцювала. Ми усі вміли, хто на якому інструменті, грати. Пам’ятаю на стінах висіли, мов у клубі, музичні інструменти, гітара, балалайка, труби.
Тож не дивно, що у такій атмосфері у малого хлопчини потяг до музики рано проявився. А коли побачив, як старший брат Микола розтягнув міхи баяна, то аж дух перехопило й за душу взяло. «Навчи грати так само», — пристав до того, мов реп’ях.
— Гармошку до рук взяв ще зовсім малим. А як уже навчався у молодших класах у Судимонті (там тоді була початкова школа), то вчителі (про таких кажуть, що вони від Бога), подружжя Шимчуків — Віра Григорівна та Яків Павлович — пророкували: «Будеш колись музикантом, композитором або великою людиною».
Пригадую, коли розучували на уроках музики якийсь танець чи пісню, то бігав через вулицю у дитячий садочок і у музичного працівника закладу (уявіть, навіть у дитсадках тоді фахівці музику викладали) Віктора Уляновича брав гарний білий баян «Україна». Той охоче давав інструмент. Я дуже, до речі, його любив і грав вчительці, як зараз пам’ятаю, народну «Ой, лопнув обруч», а вона під ту музику пританцьовувала, — ділиться незабутніми враженнями дитинства Андрій Октавович Сідлецький.
А опановував середню освіту аж у трьох школах. Роки молодших класів промайнули в отчому Судимонті, середніх — у Цмівці, а в Михайлючці уже ходив у 9-10 класи. Дуже любив географію, вважайте, знав її до дрібниць, а карту — із заплющеними очима. Тож, як згадує Андрій Октавович, зібрався після школи вступати до столичного тодішнього інституту ім. М.Горького, аби опанувати вчительську спеціальність з цього предмета. Та не поталанило: хоча вступні оцінки були хорошими, проте конкурсна комісія виявилась «глухою» до бажань хлопця з далекого поліського села.
Нічого було робити. Аби рік «не пропав», подався у Понінківське ПТУ, яке закінчив з «червоним» дипломом і отримав фах каменяра.
До речі, у цьому закладі профтехосвіти Андрій Сідлецький теж виявив свої неабиякі музичні здібності. Уявіть лише — грав для місцевого народного танцювального колективу будь-які мелодії, і то без нот, покладаючись, як каже, на свій слух і рідкісне чуття такту й ритму музики.
Брав у руки баян і під час служби у лавах армії. А коли повернувся з війська, знову взявся «штурмувати» освітянські горизонти до омріяних материків та континентів.
На жаль, і цього разу, тепер вже у Львівському університету ім. І.Франка, хлопця чекало розчарування. І знову через примхи конкурсної комісії, яка не зважала на те, що більшість вступних іспитів здав дуже добре. Тож повернувся додому неабияк засмучений і влаштувався електриком на цегельню у сусіднє село Новаки.
— Хто знає, як би далі склалась доля, якби не зустріч зі своїм вчителем Василем Панасовичем Паламарчуком — ерудованою людиною, викладачем історії, іноземної мови, географії, словом, багатьох предметів у Цмівській школі, — каже Андрій Октавович.
Той, дізнавшись про його життя-буття, порадив йти в культуру і «не закопувати» свій талант.
Підтримав обдарованого хлопця і тодішній завідувач відділом культури району Григорій Арсентійович Войцещук. З його легкої руки Андрію Октавовичу дісталось вакантне місце художнього керівника у Червоноцвітському сільському клубі. Там про завзятого хлопця, який майстерно грає на музичних інструментах, тільки мріяли.
Це було, пригадує аматор самодіяльності, 17 березня 1977 року. За час роботи художнім керівником клубу, до 1981 року, закінчив Кам’янець-Подільське культосвітнє училище з «червоним» дипломом. А потім прийняв під свою опіку сільський заклад культури у Червоному Цвіту і очолює його досі.
Власне, з того часу він, без перебільшення, став флагманом галузі культури району. Адже у яких би заходах не брали участь його аматори художньої самодіяльності, то здобували або перші, або призові місця. Адже таке правило у їхнього керівника: ніколи не пасти задніх. Хоча перші кроки на культурній царині були не з легких.
— Спершу довелось попрацювати «трудівником». Уявіть будівлю з розваленою підлогою, зіпсованим телевізором, стіни теж просять ремонту, а музичних інструментів для роботи катма, — розповідає Андрій Сідлецький.
Проте, як кажуть, очам лячно, а руки справу роблять. Тож за кілька років заклад культури було не впізнати, оновили своїми силами — і неабияк, а з «родзинкою». Розжився заклад і усіма можливими музичними інструментами. Обласне начальство, коли приїхало, то лише язиком прицмокувало: «Дворец настоящий…».
До слова, Андрій Октавович за сумісництвом завжди працював вчителем музики й у сільських школах – у Червоному Цвіту, Городнявці, Рудні-Новенькій, залучаючи підростаюче покоління до світу прекрасного. Усіма можливими засобами заохочував до художньої самодіяльності й односельців.
А у 1988–1993 роках здобув вищу освіту у Рівненському державному інституті культури за спеціальністю «керівник самодіяльного академічного хорового колективу». Здобуті знання і вміння у корифеїв-викладачів ще більше розширили творчі горизонти й наснажили земляка на подвижницькі здобутки на культурній ниві.
І сільська глибинка заспівала, та так, що її було чути у всіх куточках нашого краю. У ту неповторну багатоголосу річку народних талантів влився самодіяльний гурт «Цвітовчанка», який склали дванадцять аматорів. Був і червоноцвітський хор, який згуртував 35 мешканців села і який брав участь у фестивалях.
А ще з дружиною Любов’ю Афанасіївною, яка працює бібліотекарем, Андрій Октавович створив танцювальний гурт «Калина», до складу якого входило 16 самодіяльних артистів.
Також яскравий слід в історії залишила клубна агітбригада, яка незмінно посідала найвищі місця у конкурсах. А вокальна група «Віола» з п’яти аматорів сцени й нині професійно чарує вибагливих шанувальників української пісні.
Серед цього переліку й танцювальний гурт червоноцвітських школярів «Козаки», і гурт «Вишиванка», який склали учениці Городнявської ЗОШ І-ІІІ ступенів, неперевершений своїм чотириголоссям.
Андрій Сідлецький також є керівником фольклорно-етнографічного колективу «Обриси» та родинного ансамблю. А ще дуети, тріо, квартети… Їх було стільки, що уже й не злічити.
До слова, раз посіяне зерно любові до пісні ніколи не зав’яне. Тож і нині, навіть через роки, багато хто із самодіяльних співаків віддані пісні з таким молодечим завзяттям, проти якого безсилий плин часу.
І на районному рівні творчий доробок Андрія Сідлецького гідний поваги. Він уже понад два десятки років поспіль і акомпаніатор, і активний учасник літературно-мистецького об’єднання «Відродження», керівник народного аматорського академічного хору Шепетівського районного будинку культури. А ще — незмінний учасник усіх культурно-почесних заходів як у районі, так і в області.
Та чи не найбільшою гордістю Андрія Сідлецького є його онучка Ліза. Вона і співає, і грає аж на восьми інструментах. Буде справжня артистка, каже він.
Варто зауважити, що Андрій Октавович не лише неперевершений виконавець пісенно-музичних творів, оскільки має винятковий тенор своєрідного забарвлення, бо природа щедро обдарувала його голосом рідкісної краси та ще й із широким діапазоном, а й сам є автором більше трьох десятків пісень. Вони – на патріотичну, духовну тематику, їхні герої – вічний образ матері, отчого дому, Вітчизни, краса рідного краю.
Він також є майстром обробки народних пісень, які давно стали улюбленими для аматорських колективів. Попри те, що аматор віртуозно володіє багатьма музичними інструментами й досяг професійних вершин, він завжди у пошуку, постійно працює над підвищенням фахового рівня. Тож був одним із переможців у районному конкурсі «Кращий за професією».
Здається, чого ще можна побажати у розквіті 65-ліття, коли виплекано трьох синів, зростають онуки, створено нерукотворні храм і сад з музики й пісень на радість людям. За свої подвижницькі здобутки Андрій Сідлецький був занесений на районну Дошку Пошани «Кращі люди Шепетівщини», удостоєний грамот і подяк обласної ради і облдержадміністрації, районної ради та райдержадміністрації.
— Маю мрію і хочу, щоб вона таки збулася, — зізнається Андрій Октавович Сідлецький. — Щоб наша культура фінансувалася не за залишковим принципом, а на рівні з іншими сферами. Щоб не була «на паперті долі» галузь, яка, як свідчить досвід людства, є головною зміцнювальною силою народу, є його стрижнем, фактором стійкості у негараздах, збереженні свого етнічного «я» і, якщо хочете, «місця під Сонцем». У культурі й незнищенності наших традицій — невмирущість України.
Володимир НИТКА.
На знімку: завідувач Червоноцвітським сільським клубом Андрій СІДЛЕЦЬКИЙ.

Залиште Ваш коментар
Перевести