Шепетівчанин Олександр Капелюх був серед
перших українських захисників миру в Іраку
Уже вісімнадцять років минуло з тієї пори, як древня земля у межиріччі Тигру і Євфрату на тривалий час замінила рідну домівку для тисяч українських вояків, які забезпечували мир і спокій іракського народу.
Український миротворчий контингент перебував у складі багатонаціональної коаліції в Іраку близько двох років. За цей час загинуло вісімнадцять наших військових, а понад чотири десятки отримали поранення. І з місцями, про які раніше знали лише зі шкільних підручників із стародавньої історії, багатими екзотикою й унікальними старожитностями, наші співвітчизники знайомилися у військовій формі з автоматами наперевіс…
Серед тих, хто у спекотливе літо 2003 року у складі 5-ї окремої механізованої бригади Збройних Сил України першим перейшов кувейтсько-іракський кордон, був і наш земляк Олександр Капелюх. Він – професійний військовий, який присвятив службі у лавах українського війська загалом 27 років. І усі вони пов’язані з ратними буднями «третього містечка». Коли надійшла пропозиція взяти участь у миротворчій місії, у Олександра вагань не було.
На той час за його плечима було, вважай, тринадцять років як строкової, так і контрактної служби. А оскільки на «гарячу» вакансію водія був вкрай потрібен професіонал, то кращої кандидатури, як головного сержанта автомобільного взводу в/ч А 4127 Олександра Капелюха, людини добросовісної й відповідальної, годі й було пошукати.
— Коли надійшла пропозиція, підготовка нашого підрозділу до миротворчої місії в Іраку уже тривала. Вона відбувалася на базі 190-го навчального центру у смт. Гуйва поблизу м. Житомира. Мені дістався лише заледве тиждень того злагодження і тренувань. Одночасно готували й військову техніку до відправки, — пригадує Олександр Анатолійович. — А далі її переправили у м. Миколаїв, де на причалі уже чекала баржа «Істамбул». На неї ми й завантажили загалом понад сотню автомобілів, БТРів…
А особовий склад було доставлено літаками Іл-76 української авіатранспортної кампанії у м. Ель-Кувейт. Там, на кувейтській землі, на той час уже перебував український батальйон радіаційного, хімічного та бактеріологічного захисту.
Відтак, за два дні підготували колону й 11 серпня вона перетнула кувейтсько-іракський кордон, пройшла маршем до місця призначення понад 500 кілометрів…
— Той марш був вкрай важким і виснажливим. Температура сягала близько 60 градусів за Цельсієм. Навкруги — пустеля, а повітря, здається, просякнуте піском. До металу без рукавиць годі було й доторкнутись. І хоча у кожній машині було по два водії, проте від неймовірного навантаження і напруги люди перевтомлювались і непритомніли, — продовжує розповідь Олександр Капелюх.
Українська бригада, яка була укомплектована на добровільній основі, вступила у підпорядкування командуванню багатонаціональної дивізії «Центр–Південь». Вона мала у своїй основі польський військовий контингент і дислокувалася у провінції Васіт, у місті Ель-Кут, за 140 кілометрів від Багдада.
Власне, ратні іракські будні головного сержанта автовзводу штабної роти Олександра Капелюха розпочалися з розбудови їхньої бази «Дельта», яка розташувалась поруч з місцевим аеродромом. Спершу це було наметове містечко, яке згодом поступово було переобладнано на більш стаціонарні будівлі.
За словами Олександра Анатолійовича, місцеві жителі до українців ставились приязно, з багатьма іракцями нашому земляку доводилось спілкуватися. Адже чимало з них знали російську мову ще з часів навчання у Радянському Союзі. Хоча не обходилось іноді й без напруги — як і скрізь, там є різні люди, із своїм характером, відмінні за статком, поглядами на тодішні події, та й ставлення все-таки було як до непроханих гостей…
Тож, як мовиться, і в Багдаді було не все спокійно, хоча тоді до відкритих зіткнень ще не доходило. А місцевий пустельний клімат додавав випробувань.
— Але до чого тільки українці не звикали! То й в Іраку швидко увійшли, як кажуть, у колію. Тим більше, що роботи вистачало, — зауважує Олександр. Йому з підпорядкованим підрозділом довелось одразу ж «впрягтися» у миротворчі будні.
Зазвичай вони починались о 4-й годині, удосвіта, поки ще не настала спека. Й практично щодня вели супровід колон з гуманітарною допомогою — французьких, італійських, українських, американських та інших, власне, звідки яка прибувала. Далі черговий супровід тривав у надвечір’я. А посеред дня старались уникати тривалих переходів під палючим Сонцем крізь піщані бурі. Їх раптово здіймав вітер у проміжок часу з 11-ї до 15-ї години. Тож наносило стільки піску, що, здавалось, він скрізь і від нього нема порятунку…
Навіть у сезон дощів, який в Іраку зазвичай триває у листопаді–грудні, перші кілька днів з неба ллється суцільний бруд. Так повітря просякнуте пилом та піском, оповідає про «екзотику» іракської погоди Олександр.
За час миротворчої місії, супроводжуючи колони, він об’їздив чи не весь Ірак. Неодноразово бував і у Багдаді, і у старовинному Вавилоні. На жаль, його історичну красу на ту пору вже було пограбовано. Проте й подивитись ще було на що, зауважує.
Так, у постійних роз’їздах відведені пів року миротворчого відрядження промайнули доволі швидко.
— І хоча під час ротації особового складу довелось потрапити в останню партію, все відбулось несподівано. Просто, коли ми прибули з дороги, нам сказали: «Є ваша заміна». І все… Навіть не побачили тих, хто прибув. Одразу ж в автобус, а далі літаком — у Миколаїв, у рідні краї. Вважайте, чи не наступного дня вже був у своїй частині, приступив до виконання обов’язків, — каже Олександр Капелюх.
З того часу багато чого у житті змінилося й країна пережила чи не цілу епоху змін. Тож Олександру за своє ратне життя довелось пережити час, коли «третьому містечку» загрожувало закриття, а згодом настало й відродження частини.
Двічі, у період з 2014-го по 2017 роки, побував і в українській «гарячій точці» — у зоні проведення АТО-ООС на Сході країни, виконував завдання з топогеодезичного забезпечення українських військ у секторі «М» (Маріуполь).
А після звільнення у запас й нині не випускає кермо з рук — працює водієм «МАЗа» у Шепетівському ремонтно-експлуатаційному підприємстві, дбає про благоустрій рідного міста. Як каже: усе його життя — то дороги. Й ратні вони чи мирні, усі вони складають цілу долю…
В.ВАСИЛЕНКО.