ГОЛОВНА СТОРІНКА ГОЛОВНІ НОВИНИ На варті життя

На варті життя

13 переглядів

Павло П’яскорський з тих, хто рятував світ

Довгий час пам’ятної дати, присвяченої героям, які пожертвували своїм життям і здоров’ям під час ліквідації наслідків страшної аварії на ЧАЕС, не існувало. Її було встановлено на державному рівні лише через 20 років після техногенної катастрофи. Таким днем стало 14 грудня, коли у 1986 році було уведено в експлуатацію захисний саркофаг над зруйнованим четвертим енергоблоком атомної станції.
З численної когорти ліквідаторів – пожежних, військових, лікарів, добровольців – їх ще називають «тими, хто врятував світ», нині уже багатьох немає серед живих. А більшість їх і досі продовжує боротьбу з підступним «мирним» атомом за власне здоров’я…

Нашому земляку, мешканцю села Городища Павлу П’яскорському випало побувати у Чорнобильській зоні у найважчі, перші післяаварійні роки. Тоді, після зведення саркофагу, ліквідатори продовжували протистояти радіоактивній загрозі.
Його піврічне «відрядження» почалося у листопаді 1988-го. Як пригадує Павло Петрович, це вже не була «рулетка» 1986-го. Саме через два тижні після катастрофи за оголошеною 9 травня тривогою було зібрано весь особовий склад відділень пожежних частин Хмельниччини, які того дня несли чергування. Прибули з усіх районів із своїми пожежними автомобілями й у складі заведеного загону від області вирушили до ЧАЕС.
— Першим ліквідаторам було непросто, адже попереду їх чекало невідоме, — каже Павло П’яскорський. — Згодом були уже більше поінформовані, та й краще підготовлені, враховували помилки і досвід тих, хто першими побували у зоні аварії.
На той час за плечима героя нашої оповіді був уже чималий досвід роботи у пожежній службі, яку, як каже, обрав за покликом долі. Адже і під час служби в тодішніх лавах Збройних Сил був водієм пожежного автомобіля. Тож після армії, пропрацювавши деякий час на робітничих професіях, вирішив піти у вогнеборці.
Хоч як не відмовляли батьки від небезпечної професії, але у червні 1983 року, здавши усі необхідні документи і пройшовши медкомісії та співбесіди, таки влився в особовий склад тодішньої Шепетівської самостійної воєнізованої пожежної частини № 6. Відчував, що це моя робота, зауважує Павло Пет­рович.
А уже незабаром, 1985 року, командир відділення, старший пожежної машини Павло П’яскорський відзначився під час гасіння великої пожежі, яка виникла у с. Оженіно, що на Рівненщині. Тоді його було відзначено медаллю «За відвагу на пожежі». Проте уже наступного року пожежникам довелось зіткнутися із значно більшою небезпекою…
Павло Петрович П’яскорський у своє вахтове відрядження відбув із Шепетівщини один. У Києві долучився до інших посланців-пожежників з усіх куточків України. Там їх зібрали у столичному управління пожежної охорони. Наш земляк потрапив у відділення, яке нараховувало шість осіб, пожежної частини № 16 з охорони міста Чорнобиля.
Досі пам’ятає перший маршрут автобуса, який віз ліквідаторів-пожежників до місця служби. Він проліг через Нові Петрівці до Іванкова, а далі у Дитятках на КПП їх переодягли і той же автобус привіз усіх до Чорнобиля.
— Ми жили у будівлі, де до аварії був дитсадок, там же й харчувалися. Фактично усе тодішнє населення Чорнобиля складали «командировочні», — згадує Павло Петрович. — Чергування, на яке заступали, тривало добу, а після нього три дні відпочивали. Спершу нас ознайомили з районом виїзду пожежної команди, тож вивчали деякі села – Лелів, Копачі, Рудню-Іллінецьку, Діброву, Буряківку, у якій, до речі, розташовано величезний могильник радіоактивної техніки, та інші.
— Зима тоді видалася безсніжною, було чимало сухого трав’яного покрову, торф’яників. Тож постійно виїжджали на боротьбу із загоряннями, особливо напровесні. Причиною пожеж ставали необдумані дії так званих самоселів — громадян, які залишилися у населених пунктах зони відчуження, й тих, хто покинув «отчі пороги», але згодом повернувся.
Часто доводилось виїжджати на гасіння не на одну добу, тому ночували у палатках. Було, що поїздки для боротьби з «червоним півнем», сягали кордонів Білорусі. Такі пожежі становили особливу небезпеку через те, що практично усе довкілля було радіоактивно забрудненим.
Тож одночасно перевіряли приватний сектор щодо пожежної безпеки, вели бесіди з мешканцями сіл, а це були переважно люди старшого віку, які вирішили доживати віку у своїх стінах, щодо неприпустимості стихійних підпалів. А вони траплялися часто, навіть попри те, що рівень радіації був доволі високий.
Правда, завжди зробити її точні виміри змоги не було. Наявний тоді у нас армійський дозиметр ДП-5В фіксував радіацію лише у дуже високих діапазонах.
Підтримували дії й інших пожежних час­тин. Наприклад, коли доводилося залучати великі сили вогнеборців для гасіння кабельних шахт на третьому енергоблоці станції, загоряння яких сталося у 1988-му. На щастя, ця «НП» була оперативно взята під контроль, вогонь швидко приборкали.
До речі, в ту пору науковці-атомники на інших реакторах проводили регламентні роботи, готовили їх до наступної експлуатації.
Завершилася чорнобильська вахта Павла П’яскорського 22 квітня 1989 року, в пору, коли квітли садки й люди садили картоплю. Як пригадує, здали чергування, передали техніку, здали одяг. Побували й на урочистому зібранні з відповідним врученням грамот. Попрощалися з товаришами і роз’їхалися, хто куди…
Відбувши «профілактику» у госпіталі, комісію й відпустку, Павло Петрович повернувся у свою СВПЧ-6. Службу завершив 2001-го.
Оскільки за плечима було 45 років, то вдома не сидів – працював комбайнером у ФГ «Здобуток», на ремонтному заводі слюсарем з ремонту бойових спецавтомобілів, на цукрокомбінаті. Словом, й досі є прихильником активного трудового життя.
До того, як каже, надихають онуки, яких має четверо. Та й робота допомагає підтримувати організм у формі, бо здоров’я у чорнобильця самі знаєте яке. Коли сам про нього не подбаєш, то мізерні державні оздоровчі для ліквідатора 3-ї категорії не є суттєвою підтримкою. У тому то й біда, що головні проблеми цих людей — як вижити і як лікуватися — пов’язані фінансово.
— Уже стільки років минуло після тієї страшної ядерної катастрофи. Це було так давно, що уже й не віриться, що це було з нами. Але це було, і ми там були, на тій війні з «мирним» атомом, — каже Павло Петрович П’яскорський. — Прикро, що тепер люди, які жертвували життям заради майбутнього світу, стали таким тягарем для держави. Хочеться сподіватися, що таки дочекаємося змін на краще.
Тож здоров’я усім! Пам’ятайте і тих, кого з нами уже немає, і пошана тим, хто на собі тримає і славу, і повагу, і пам’ять про героїв Чорнобиля.
Володимир НИТКА.

На знімку: Павло Петрович (крайній ліворуч) із своєю пожежною командою у Чорнобилі.

Залиште Ваш коментар
Перевести