Щоб у 1950-х роках завітати до міського парку культури та відпочинку з боку вул. Воровського (нинішня Паркова), треба було перетнути вул. Ватутіна (тепер Степана Бандери) й зробити ще кілька кроків під «аркою». До наших часів ці цікаві та доволі величні «вхідні ворота» до «королівства» каруселей і атракціонів, на жаль, не збереглися.
Нині про «потрійну» арку у вказаному місці абсолютно нічого не нагадує, немає навіть якихось руїн чи хоча б купи каміння.
Зовсім інакше вхід у парк, яким користувалися мешканці «залізничного» кутка Шепетівки, виглядав в роки після Другої світової війни.
– На цьому фото ми гуляємо з мамою, – розповідає пенсіонер Олександр Черв’ятюк. – Тут мені п’ять років. Відтак, світлина зроблена 1958-го, бо я 1953 року народження.
За словами пана Олександра, їх обох біля величної арки «зафіксував на пам’ять» тато Василь Кирилович. Він – уродженець села Клубівки, малої батьківщини відомого залізничника Георгія Кірпи – в ті часи працював головним кондуктором станції Шепетівка.
Зазвичай наш співрозмовник дошкільням учащав до парку в компанії свого старшого братика Сергія. Проте в день, коли зроблена світлина, той захворів. Тож сидів удома, де ним опікувалися бабуся та дідусь.
Якщо приглянутися до фото, то видно, що на Сашкові – вельветові штани домашнього крою. Це постаралася його мама. У вільний від роботи час (трудилася квитковим касиром на станції) вона шила одяг всій своїй сім’ї. Так було вигідно, адже готовий коштував значно дорожче.
– Ніхто не знає, звідки взялися ця арка, – коментує споруду на фото Олександр Черв’ятюк. – Можливо, вона стояла ще із 1930-х років. До речі, чимало інших цікавих місць у парку не збереглися до сьогодні. Наприклад, у зеленому «кутку» між нинішніми вулицями Героїв Небесної сотні та Степана Бандери, за словами моєї бабусі, колись було чимало дрібних водойм. Там, у багнистих місцях, водилися качки та гуси. Згодом звідти воду «вивели» приблизно туди, де нині «базарчик» (між Шепетівською гімназією № 6 і залізничним переїздом).
А ще у парку культури та відпочинку алеї зусібіч були «оформлені» картинами художників, портретами, різними радянськими агітаційними плакатами. Стояли й зручні для сидіння, зі спинками, лави.
Серед шепетівчан існував своєрідний «культ» – щонеділі обов’язково прогулятися затишними доріжками цієї зеленої оази. У парку працювали не лише атракціони, парки й каруселі, але й літня «естрада», танцмайданчик. І навіть – дерев’яний кінотеатр.
Cлід також додати, що наявність «арочного» головного входу до парку з боку «залізничної» частини Шепетівки, а не там, де він нині, лише на перший погляд може здатися дивним. Справа у тому, що колись все у нашому місті «юрмилося» та «розвивалося» приблизно на двох великих територіях – у районі залізничного вузла й довкола цукрозаводу.
– На місці теперішньої гімназії № 6 були аж дві школи: № 9 і № 10, – наводить приклад Олександр Черв’ятюк. – У обох навчання велося в дві зміни. 1965 року в першій із них було 5 випускних класів, а у другій – 3.
Це свідчить про густоту заселення прилеглої території.
А, для порівняння, такого вельми «обжитого» нині місця як проспект Миру в 1950-х – 1960-х роках не існувало ще навіть у планах. Тобто, зовсім неподалік від «потрійної» урочистої арки, якою заходили до парку, кумкали жаби й стрибали зайці.
Володимир КОВАЛЬЧУК.
Фото надане Олександром ЧЕРВ’ЯТЮКОМ.